Правда, згодом я пересвідчився, що, наприклад, у справі "годуватися" український організований табір у Фрайштадті мало чим одрізнявся від Гаймашкеру, а що всі інші відомості про цей табір цілком відповідають дійсності.
Але довідався я про це багато пізніше. Багато пізніше довідався я ще, що з прекрасно устаткованих і добре утримуваних таборів польських полонених, підданців російського царя, формують потихеньку польські генерали легіони і перепроваджують, для боротьби проти ворогів Австрії, на всі фронти, крім російського, куди, мовляв, самі полонені поляки рвуться всією душею... Але незручно, знаєте... Брат із братом може зустрінутись.
Значить, є ще, мабуть, на території Австрії й Союз Визволення Польщі, що працює в щільному контакті з воєнними австро-німецькими генеральними штабами. Дивні й знаменні діла! Німеччина й Австрія провадять політику самовизначення недержавних націй, тих... що не входять до їхнього складу, чи входять значною меншістю. Мої нелюбі, тугодумні земляки з керівничих петербурзьких штабів коли й додумаються до якої політики, то тільки до політики нагая, тюрми та шибениці всім чужородцям.
До речі - про нації, щоб не забути, а радше - про мову народів. Ви думаєте, як по-мадярському "черешня"? Так само й буде, мої панове, як сказав би шановний професор Ст.Смаль-Стоцький у фрайштадтському таборі - і по-мадярському, мої панове, - "черешня".
"Плуг" - і по-мадярському "плуг", "молоток" - "колопач", "коваль" - "ковач", і т.д. і т.д.
Значить, колись ми жили якийсь час спільно, значить і мадяри - земляки нам, мої панове (це вже - я).
ЕСТАФЕТА ВІЙСЬКОВОГО МІНІСТЕРСТВА
А час, тим часом, плине, а кров людська на всіх фронтах ллється вже не струмками й не рі чечками, а сторіками, а з угорського села тягнуть і тягнуть усе, що здатне носити будь-яку зброю, і село щодалі сумнішає, неначе в чорну хмару нелюдської туги заволікаючися - менше чути, а далі й зовсім не чути дівчачих, навіть тужливих, пісень вечорами на вулиці: дівчатам доводиться працювати в господарстві за двох, за трьох, бо ні батька, ні брата, ні найменшого братіка...
І тому так злостить мене ота чорна сутана на пикатому, молодому парубкові, що так несподівано стає мені на дорозі, й що він, крилошанин якогось єзуїтського учбового закладу, мобілізації не підлягає.
Трошки послідовности. Знаєте, коли вам двадцять три роки, а нотарева донька Вері - таке собі чорнооке, чорнобриве, з жагучими вишневими губами, дівчина, що тільки цієї весни зустріло й провело свою шіснадцяту весну, щовечора влаштовує собі з трохи меншою подругою прогулянку попід вашим вікном у липні, коли так чарівно пахне розквітла липа й розпалені денною спекою листа ті волоські горіхи, та коли до того те саме чорнооке, чорнобриве і т.д. дівча, проходячи повз саме ваше вікно, стріляє, анахтемське, прекрасними оксамитними оченятами і, гірко зідхаючи, промовляє до своєї подруги:
- Се-гіт дя-рек...
А ви знаєте, що "сегіт дярек" - це значить "бідний хлопчик" - такий самотній-самотній, бо йому його далека, люба Дівчина, не вчуваючи одчайдушного благання, ще й досі ні словечка з далекої Батьківщини не написала, - коли ви все це знаєте, то зрозумієте, як мусіло калатати в груди моє молоде серце, які божевільні пляни могли почати роїтися в молодій, розпаленій голові...
А коли те саме симпатичне до чортиків дівча кидає вам одного вечора, аніяк не криючись, просто в ваше розчинене вікно, розкішного букетика з безсмертників, гостро надушеного до очманіння привабливими духами, - ви пропаща людина...
Ви ж повинні якось реагувати на той одвертий наступ - єдиний у світі наступ, що не вимагає ні кулеметів, ні гарматних набоїв, ні колючого дроту, чи багнетного, чи взагалі збройного контр-наступу...
Треба чимсь відплатити дівчині. Аджеж самих тільки гарячих поглядів мало такій молодій квітці, що нудьгує самотня, бо немає ж у селі хлопця, щоб із ним слово мовити, немає ні парубка, щоб йому близенько в вічі заглянути...
Пригадую свою гаймашкерську школу, миттю добуваю струмент, шматок букової дошки, вкладаю всю силу своєї душі й майструю чудову скриньочку з не менш чудовими візерунками, написом по-мадярському - "Світової війни пам'ятка", вирізую її ім'я, називаю "вечірньою зорею", і через два дні - через старшого пуцвірка Деннертового, коли проходить моя вечірня зоря повз вікно, урочисто дарую їй ту свою пам'ятку - продукт сорока восьми годин пильної праці.
З того в Дуначебі зчиняється велика буча.
Дуже гнівається на доньку, а, значить, і на мене ще більше, її папаша - поважний, із добрим таки пузцем, мадяр - голова всього Дуначебу. Вони, мабуть чи не телеграфом, виписують доньці "кузена" - отого пикатого в довгій, чорній чернечій сутані парубка, що не підлягає мобілізації, і вже третього дня дівчина ходить повз моє вікно, щільно тулячись до парубка , і глибоко зазираючи йому в вічі, зовсім, значить, забувши мене (а може й не зовсім - бо чого ж таки повз моє вікно - це ж не по дорозі їй ні з дому, ні додому...), а мені папаша, через господаря мого, переказує "свою подяку за подарунок" і пересилає велику, отак на всю долоню, срібну монету - п'ять мадярських крон...
Тут стається моя третя зутичка з Йозефом Деннертом - нотаріяльним писарем із гемайнгаузе в Дуначебі, і моїм господарем.
Я рішуче відмовляюся брати гроші: мовляв, не батькова то справа - мій подарунок дівчині. Деннерта це злостить. Він доводить мені, що мій вчинок суперечить їхній моралі, що він не розуміє, яка то мораль там у вас, на тій вашій Україні; це обурює мене, і ми досить уїдливо, по-культурному, правда, лаємося, і тоді я хутко знаходжу вихід.
Беру у Деннерта широку срібну монету, несу її на пошту і посилаю до Відня, на ресконто фонду українських січових стрільців, а другого дня, коли повз вікно проходить із своїм балбесом (бідненька моя Вері, та від нього ж середньовічною інквізицією тхне!) моя вечірня зоря, вискакую сам на вулицю, тичу їй поштового квитка й прошу передати батькові, а в чому справа? - в чому справа - він сам прочитає з квитка, бо там усе докладно написано.
От. І, гордо повернувшися, зникаю у себе в дворі.
За того квитка мав великі неприємності мій хороший Деннерт, про що розповідав мені того самого дня пізно ввечорі, майже плачучи.
- Ах, що там у вас за мораль на тій Україні, гер Олексі...
Цур вам, важкодумні, товстопузі й лисі міщани з вашим ханжівством, смертельно висміяні безсмертним Боккаччіо! І вам, чорні сутани, і тобі, моя хороша вечірня зоре, що загортаєшся в таку чорну-чорну, як і душа його єзуїтська, хмару-сутану!..
Крім незначної теми для незначного віршика (Угорочці Вері. "Той малесенький букет із нев'янучих квіток..." і т.д.) у моєму серці не залишиться з тієї події жодного сліду.
Є й інші - глибші та складніші теми.
О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!
Я несу з левади мого господаря, кролям на годівлю, два величезні снопи кукурудзи, що її треба за літо кілька разів пасинкувати: краще тоді родить. Снопи важкі, нетовстий шнур, що на ньому прилаштовано вагу через плечі, гостро в'їдається в тіло, надворі страшенна спека, з мене піт тече річками.
Селом назустріч іде, не зовсім іще стара, швабка, зустрілася, спиняється:
- Альзо, ві гейтс? (Ну, як воно йдеться?)
- Нічого. А хіба що?
І дивлюся на цю, виспівану німецькими благообразними поетами від міщанства, благообразну фрау-матір здивовано.
- А це я до того, що от ви який: за раба отут працюєтє важко, а от у мене син - Йоганом звати його - ге-ге, він не такий!
- А який у вас, благообразна фрау, син, що Йоганом його звати, який?
О-го; він оце дістав бойову відзнаку, він ще зовсім молоденький, а вже капрал... Він у мене - герой... Не дасться живий у руки!
Тоді я ще здивованіше дивлюся на цю матір, миттю вирішую, що моя далека мати, мабуть, ніколи не пишалася б таким геройством, а стрівши її сина в таких от умовах, напевно, скрутно поспівчувала б його невольницькій долі, не похваляючись своїм... І мені стає і радісно, і гірко.