А через тиждень...
Н несу з левади великий клунок картоплі, згинаючись під ним низько-низько, бо гаряче липневе сонце заповзялося випалити з мене всю міць, а з подвір'я, з широкої брами гемайнгаузу, виходить - тінню хилитається - та сама благообразна фрау, мати героя сина, що ото він не такий, як я...
Коли підходить до мене, то стає отак непорушним стовпом, потім несамовито сплескує руками і, мабуть, уперше по одержанні звістки, починає голосно тужити, як пес на місяць - вити-голосити...
Я кидаю свого клунка, підбігаю до благообразної фрау:
- В чому справа, людино? Чого побиваєтесь отак?
- О, мій Бог! Мій Бог! Нехай би мій маленький Йоган був хоч такий, як і ви... А то ж вони... вони вбили мою дитину... О, Бог! Мій Бог!..
- То він же й загинув героєм?
Я й сам бачу, що моя втіха завдає їй ще болючіших мук: вона з такою заздрістю й матірною любов'ю-ненавистю глянула на мене, що я відразу спасував... Ні, матір треба не так утішати, а як - я не знаю...
Беру помаленьку свого клунка і, схиливши ще нижче голову, суну далі. А слідом за мною летить пронизливе, тужливе-тужливе, як ото пса на місяць, виття-голосіння...
О, на теми таке багате життя вбогого духом угорського села влітку 1916 року!
І тему - ще один віршик для "Вісника" Союзу Визволення України:
Четверта й остання моя зутичка з господарем Йозефом Деннертом сталася вже десь на початку серпня.
То, звичайно, дурниця, що він чогось вирішив передати мене "в тимчасову оренду" своєму безпосередньому начальникові - товстому, опецькуватому помічникові нотаря, у якого ото така струнка красива, лагідна і дуже привітна жінка. У мого господаря якраз роботи - ніякої, а він же годує мене, та ще прийшов і так лагідно питає:
- Чи ви б нічого не мали проти, гер Олексі, коли б я вас попросив піти на кілька днів попрацювати у сусіда... Він, знаєте, почав там у себе велику роботу, треба допомогти...
О, я, звичайно, нічого не маю проти, гер Йозеф Деннерт! Ви ж платите за мене якусь оренду вашій державі, що захопила мене на полі бою, ви ж годуєте мене, знаєте, та ви ж господар, а я - наймит. Бо я не вірю, гер Йозеф Деннерт, що й у вас ото така мерзенна думка - принизити цього червонощокого юнака перед симпатичною сусідкою, такою лагідною, такою привітною, - така сама мерзенна думка, як у її опецькуватого мужа...
Я прийшов до них, коли вони саме снідали вдвох на веранді, що виходить на двір. Мій голосний, невимушений "Сервус!", спрямований до красуні-жінки, примусив ненависного мужа її знестямки вдавитися товстим бутербродом із поперченим салом, він закашлявся, скочив із місця, забігав, а коли давав мені накази, очі йому були червоні-червоні й сльозилися. Він, зневажливо заклавши руки в кишені штанів, міряючи згорда з голови донизу мою несхибну постать, наказав місити голими ногами он оту глину з кізяками серед двору, призначену для перебудови якоїсь печі в його покоях.
Ну, що ж, глину, то й глину... Хоч і з кізяками... Треба роззуватися.
Брудна, важка робота, але - робота, як робота. То нічого...
А коли він приходить на обід і знову розташовується на затіненій високим волоським горіхом веранді, вона - струнка, привітна жінка його, своїми руками зносить униз, на подвір'я, маленького столика, - пухкі, білі руки їй тремтять, а коли ставить мені тарілку з стравою і нахиляється низько над столиком - пригортає, цілує своїми глибокими-глибокими, як озера, синіми очима...
Мені більше нічого й не треба, опецькуватий герою Боккаччієвого Декамерону! Вона - не твоя, оця струнка, молода - не по твоїх літах - привітна жінка...
Я бачу, як він, немов голодний вовк, стежить ревнющими, тепер уже не посоловілими, а блискучими од мук очима, за кожним її рухом, за кожним поглядом у мій бік, і казиться.
А я, чекаючи переміни, задираю високо вгору голову - он туди, на саме верховіття високого волоського горіха, що затіняє кукібну веранду, і злегенька насвистую, підподьомкаю, як насвистують у нас жайворонки ранньою весною над незораною ще левадою.
А коли, дообідуючи, зустрічаюся з ним поглядом, він не витримує й бурчить:
- Знаєте, - перекажіть вашому господареві, що ви мені більше непотрібні.
А вона шаріється, як розквітла півноцвітна маківка.
- Гаразд. Перекажу. Сервус! (Це - до неї).
Мені здалося, що він підскочив, що відлетіло з грюкотом крісло з-під нього, вдарившись аж об протилежну стіну веранди і, коли я вже доходив до вихідної хвіртки, у них почався "крупний разговор..."
Мій господар не дуже здивувався, що повернувся я з тимчасової "оренди" так хутко.
Але десь, мабуть, то була в них змова - принизити, образити, дошкулити мені чимось, бо причину для нової зутички мій господар знайшов дуже швидко.
Саме тоді приїхала до нього на хрестини (Карло ж народився!) якась його своячка - переросла, як на мою тодішню думку, наречена - така собі питна фрайляйн, років за двадцять три, що на самоті зо мною завжди підводить під лоба очі, важко-преважко зідхає, а груди їй тим часом ходором ходять. І горнеться - як не попросить: "ось пригорни, ось поцілуй!" На людях ця Деннертова своячка пишно копилить фарбовані губи, задирає вгору густо посипаного пудрою, не зовсім удалого, носа, і мене не добачає.
І ранком якогось поганого серпневого дня мій господар йозеф Деннерт переказує через якогось пуцвірка, щоб я почистив черевики для фрайляйн Лізхен...
...Пуцвірок вилетів од мене бомбою, завиваючи. Я, звичайно, не бився. Тільки крикнув скажено. А потім прибіг сам Деннерт, і сталась у нас четверта і остання зутичка.
- Ви не маєте права відмовлятись од роботи, гер Олексі...
- Я не наймався до вас за лакея, гер Йозеф Деннерт.
- У нас ніяка робота не вважається за ганебну, гер Олексі...
- Але я виріс і виховався не у вас, а у нас, де кожен сам собі черевики чистить, гер йозеф Деннерт...
- Я буду скаржитись на вас жандармові, гер Олексі...
- Я не заперечую, гер...
- Це варварство, я вас годую, я вам плачу...
- Варварство втому, коли принижують гідність людини...
Хряп дверима! - і потупотів дрібненько-дрібненько на своїх маленьких ніжках мій симпатичний, власне кажучи, господар.
Отепер мені й здалося, що і з сусідом у нього була змова: принизити брудною роботою мене перед очима красуні - сусідової жінки, що так привітно до мене ставиться. І закипіла в серці люта злість.
А ще через два дні, коли я працюю на леваді, прибігає серед дня, дуже захеканий і переляканий, старший Деннертів синок, і ще здалеки гукає: