- Гер Олексі! Гер Олексі! Біжім додому. Вас татко кличе.
- А що сталося?
- Не знаю, тільки татко дуже просив, щоб ви бігли.
- Бігати я вже давно відвик, мій хороший хлопчику, а раз ти ще й не знаєш, у чому справа, то давай ми з тобою підемо звичайно, по-людському.
Хлопець був дуже схвильований, що так ігнорується татків наказ, але скорився: ми пішли додому звичайною людською ходою.
На подвір'ї достоту мотався дуже схвильований, стурбований так, як рідко коли він стурбований буває, мій симпатичний господар.
Коли я підходжу до двору, він підбігає, дивиться запобігливо в вічі, і таким благальним, прибитим голосом питає:
- Гер Олексі, скажіть, ви не скаржились на мене?
- Я? На вас? Ні, не скаржився.
Тоді він бере мене довірочно за руку, ми разом виходимо за ворота, Деннерт заглядає мені глибоко в вічі й ще раз благально питає:
- А скажіть, гер Олексі, мені можна вірити вам - ви правду кажете, що не скаржились? Може я, знаєте, коли скривдив вас...
- Знаєте, гер Деннерт, у нас, на Україні, така мораль, що брехати, тобто неправду казати - за великий гріх перед Господом Ботом вважається.
Тоді зморшки на обличчі йому розходяться, він глибоко зідхає й достоту тягне мене за собою.
- Ну, то ходім швидше до гемайнтаузу, там гер нотар має вам щось сказати.
Гер нотар - високий, огрядний, літній уже дядя з порядним пузцем, у пенсне на переніссі великого, трохи закарлюченого вниз носа, зустрічає в своєму кабінеті несподівано привітно.
Він устає з-за столу, вітається, простягаючи свою товсту, пухку руку, підсуває крісельце.
- Сідайте, будь ласка... Е-е-е, скажіть, гер Олексі, - здається так? - скажіть, чи ви не мали нагоди скаржитися на когось, чи вам добре жилося в моєму селі?
І пронизує допитливим, неспокійним поглядом.
- Ні, гер нотар, нікуди я ні на кого не скаржився, мені добре жилося в вашому селі.
- Може, вас кривдили ваші господарі, може, працювати надміру примушували?
А очі пронизують, свердлують, наче в саму душу тобі втиснутися хочуть. Так і здається, що думає старий оце тепер:
"А чи не наробив ти, хлопче, чого з моєю донечкою, га?"
Ні, пане благообразний і благонравний нотарю, папашо хорошої вечірньої зірки, я не з тих, що ото в сутанах ходять, бо коли ти думаєш про те, що ти зараз думаєш, то тото в твоєму селі, де три тисячі жінок і ледве тридцять душ чоловіків, та й то калік, - вистачало аж занадто. Ні, я тільки здалека милувався твоєю хорошою донечкою, а в твоє розуміння ніяк і вкластися не може, що солдат, російський азіят, може мати і серце, і душу...
- Ні, не кривдили - навпаки, навіть мало працював...
Тоді й йому обличчя прояснюється, і гер нотар полегшено зідхає.
- Бачите, тут прийшла естафета від військового міністерства нашого, естафета з кур'єром із Відня в Дуначеб... Вимагають вирядити вас негайно до Відня. До столиці нашої, розумієте, гер Олексі? Так я й подумав, чи не ображені ви на когось, чи не скаржилися воєнному начальству нашому?
- Ні, я не скаржився воєнному начальству вашому, пане нотарю...
- Тоді, знаєте що, відпочиньте ви сьогодні - далека ж дорога! Я скажу геру Деннертові, щоб не обтяжував вас сьогодні вже ніякою роботою, а завтра раненько ви й вирушите з кур'єром... Ага, до речі: мені, знаєте, дуже-дуже сподобався ваш високо-патріотичний вчинок із тими п'ятьма кронами, пам'ятаєте?
- Я тільки виконав маленький обов'язок перед своїм народом, гер нотар...
- А якже, а якже: це дуже похвально, гер Олексі... Ви ж не орош (росіянин), хоч і прийшли з Росії... Казав мені гер Деннерт про вашу Україну... І я дуже-дуже співчуваю вам, гер Олексі... І бажаю вам щасливої дороги та всяких успіхів у вашому дальшому житті...
Широка, привітна посмішка, що розкрила пожовклі зуби, теплий потиск пухкої бюргерської руки, і авдієнція закінчилась...
Тієї ночі прощаюся гаряче з моїм хорошим Дмитром Русіновим. Залишаю йому згарячу чимало свого немудрого майна, навіть бритву, - неначе й вона вже мені непотрібна буде! - навіть цілий пакунок із коржиками, що, одержаний у самому Дуначебі, вже нічого не був вартий, а на ранок вирушаю в далеку дорогу.
До болю шкода розлучатися з милими Деннертовими хлоп'ятами. Саме перед тим я тількищо навчив їх:
І тепер середульший, прощаючись, крізь сльози питає:
- А як ми забудемо, гер Олексі, "дрібу-дрібу-дрібу-шечки", то хто ж нас навчи-и-ить, ги-ги-ги...
Милі, хороші хлоп'ята, мила, хороша Деннертова родино, прощавайте! Я такий добрий перед невідомим грядущим, що я вже ладен ніколи не згадувати вашої єдиної справжньої кривди мені - черевиків перерослої нареченої, фрайляйн Лізхен ...
Тихий Дунаю, прощай! Може-навіки.
Перед невідомим грядущим я такий добрий стаю, що відразу тягне мене здружитися з моїм провідником - кур'єром із Відня, хочеться мені розпитати, куди й для чого мене везуть, але провідник до самої залізничної станції - оцей переїзд баскими кіньми вісімнадцятьох чи п'ятнадцятьох кілометрів - вперто мовчить, або обмежується короткими "так", "не знаю", удаючи з себе при тому дуже серйозну, навіть чогось трохи сердиту, людину.
На станції Паланка потяга чекали недовго. В вагоні ми з провідником - друзі. Дуже допомогли мої їстивні й курильні запаси з багатого на матеріяльні цінності й убогого духом Дуначебу везені, бо тут одразу виявилося, що я, невольник, за даних обставин, удесятеро багатіший за нього, мого конвоїра - звичайного австрійського піхотинця, родом із Горішньої Австрії.
В вагоні ми відразу здружуємося, всю довгеньку дорогу, в такт торохкотінню коліс, неначе брати рідні, розмовляємо - про що? Про війну, про горе, про кров і сльози, пильнуємо дошукатися, хто ж, нарешті, винен за це зловісне нещастя, що в ньому корчиться ввесь світ ось уже третій рік? Він рішуче не погоджується зо мною, що винні представники вищої, владущої банди кожного народу, кожної держави, бо тоді б довелося йому, моєму випадковому приятелеві в синювато-сірому солдатському одязі, признатися, що так само, як і Вільгельм, і Микола другий, і всі інші короновані й некороновані хижаки всіх держав і народів, так само й їхній старенький Франц-Йозеф - однаково повинен в тих морях людської крови, в безодні страждань, винен за руїну, за плюндрування родющих і плодющих країн... Ні, він не погоджується, що винен і старенький Франц-Йозеф - такий добрий, такий милостивий цісар...
Йому таки добре забили памороки, починаючи від шкільної лавки й кінчаючи муштрою в цісарсько-королівських казармах, цьому вбогому хліборобові з неродючої, кам'янистої Горішньої Австрії...
Я ще нічого не знаю про Марксів "Капітал", я тільки одним ухом чув про "Ерфуртську програму" Каутського, але в мені вистачає досить інтуїтивного відчуття життьової обстановки, щоб, нарешті, переконати мого конвоїра, що винні і царі, і королі, і поміщики, і фабриканти.
Почувши про поміщиків та фабрикантів, мій приятель запалюється справжнім полум'ям ненависти. Він гаряче тисне мені руку, і я почуваю, що коли б довелося нам зустрінутись десь між окопами в полі - ні він мене, ні я його вже не різав би...
А коли він, довго-довго думаючи, при чому йому збігається на лобі і попід очима багато труджених зморщок, нарешті, нахиляється до мене й на саме вухо пошепки говорить:
- А коли б ні ви, ні я, ніхто з солдатів не хотів стріляти, покидали б зброю, то й війни не було б...
...мені здалося, що він з огидою штовхнув од себе свого гвера (рушницю) з притороченим униз вістрям багнета-ножаки.