— Над стайнями, — каже він, — є така кімнатка. Матрас на підлозі. Штиняє гноєм.
Ми їдемо далі.
— Вперед, — Анґаррад іде швичче.
— Вперед, — Смертоносний задкує.
ТОДД, думає Анґаррад.
— Анґаррад, — кажу я.
Ми з Дейві не говорили про мамину книжку, відколи він мені її приніс чотири дні тому. Ані слова. І кожен слід її в наших Шумах ми старанно ігноруємо.
Але більше говоримо.
Я починаю думати, яким би я виріс, якби мер був моїм татом. Починаю думати, яким би я виріс, якби мер був моїм татом, а я — його небажаним сином. Цікаво, чи спав би я в кімнатці над стайнями.
— Я стараюся, — тихо каже Дейві, — але хто його в сраці знає, чого він хоче?
Я не знаю, тому й нічого не кажу.
Ми прив’язуємо коней біля брами. Іван знову пробує зустрітися зі мною поглядом, поки я не зайшов, але я не дозволяю.
— Тодде, — каже він, коли я його проминаю, старається сильніше.
— Для тебе він — пан Г’юїтт, рядовий, — кидає йому Дейві.
Я не зупиняюся. Ми проходимо короткою стежинкою від брами до парадних дверей Залу Запитання. Ці двері також вартують солдати, але ми проходимо попри них просто всередину, на холодну бетонну підлогу, ще ненакриту, ще неопалену, йдемо в ту саму оглядову залу, що й раніше.
— О, вітаю, хлопці, — каже мер, відвертаючись від вікна і вітаючи нас.
За вікном, на Арені Запитання, пан Гаммар у ґумовому фартуху. Перед ним у кріслі кричить, голий чоловік.
Мер тисне на кнопку, обриваючи звук посеред ноти.
— Я так розумію, що з ідентифікацією закінчено? — ясно і чисто питає він.
— Наскільки нам відомо, — відповідаю.
— Хто це? — Дейві показує у вікно.
— Син підірваної терористки, — каже мер, — не втік разом із мамою, дурник. От і побачимо, що він знає.
Дейві закушує губу.
— Але ж якшо він не втік із нею, тоді…
— Ви обоє зробили для мене колосальну роботу, — обриває мер, закладаючи руки за спину, — я дуже втішений.
Дейві всміхаєцця, а його Шум геть рожевий.
— Але наразі стає гаряче, — оголошує мер, — одна з перших терористок, захоплених під час нападу на в’язницю, нарешті розповіла дещо корисне.
Він знову дивицця у вікно. Пан Гаммар здебільшого закриває огляд, але, хай там шо він робить із тим чоловіком, його босі стопи від того зводить судома.
— Перш ніж відійти — так, на жаль, її вже немає з нами — вона розповіла, що, судячи з тенденції останніх бомбардувань, можна майже напевне чекати потужного удару від Відповіді цими днями, можливо, вже й завтра.
Дейві зиркає на мене. Я продовжую вдивлятися в точку позаду мера, на порожній стіні за його спиною.
— Ясна річ, вони зазнають поразки, — каже мер, — без проблем. Їхні сили не йдуть у жодне порівняння з нашими, тож я не уявляю, як вони мають протриматись довше одного дня.
— Пусти нас у бій, тату, — палко каже Дейві. — Ти знаєш, що ми готові.
Мер усміхаєцця, він усміхаєцця власному синові. Шум Дейві рожевіє так сильно, що на нього боляче дивитись.
— Тебе підвищено, Девіде, — каже мер, — на військову посаду. Тепер ти сержант Прентісс.
Усмішка Дейві практично вибухає на лиці маленьким вибухом втішеного Шуму.
— Всратись і не встати, — каже він, ніби нас немає поруч.
— Тримайся поруч із капітаном Гаммаром, коли той поїде в бій на чолі першої хвилі, — каже мер, — ти хотів битви — і ти її отримаєш.
Дейві практично світиться.
— Ох, капець, дякую, тату!
Мер повертається до мене.
— Тебе я підвищую до лейтенанта Г’юїтта.
Шум Дейві різко змінюється.
— Він лейтенант?
— Призначаю тебе моїм особистим охоронцем, від початку битви, — провадить мер, — тримайся коло мене і захищай мене від усіх можливих загроз, поки я керуватиму битвою.
Я нічого не кажу, але й не відриваю погляду від порожньої стіни.
Я — це Коло, а Коло — це я.
— І так ось Коло повертається, Тодде, — каже мер.
— Чого це він буде лейтенантом? — питає Дейві, його Шум тріщить.
— Лейтенант — це не бойове звання, — м’яко каже мер, — а сержант — бойове. Якби ти не був сержантом, не зміг би й битися.
— А, — каже Дейві, переводячи погляд із батька на мене і назад, він силкуєцця зрозуміти, чи не кпинимо ми з нього. Та я про це нічого не думаю.
— Та немає за що, лейтенанте, — дражниться мер.
— Дякую, — кажу, не відриваючи очей від стіни.
— Так тобі не доведеться робити те, чого ти не хочеш, — каже він, — не доведеться вбивати.
— Хіба шо хтось нападе на тебе, — кажу я.
— Хіба що хтось нападе на мене, так. Це буде проблемою для тебе, Тодде?
— Ні, — кажу, — ні, сер.
— Чудово, — відповідає мер.
Я дивлюся крізь дзеркало. Голова голого чоловіка безжиттєво схилилась на груди, з роздробленої щелепи скрапує слина. Пан Гаммар люто знімає рукавиці та кидає на стіл.
— Я благословенний, — тепло каже мер, — я досягнув своєї мети — повернути цю планету на правильний шлях. За кілька днів — можливо, за кілька годин — я розтрощу терористів. А коли з’являться нові поселенці, саме я простягну їм свою горду і мирну руку в привітанні.
Він піднімає руки, ніби не може дочекатися нагоди, аби їх потисли.
— І хто тоді буде біля мене? — він простягає руки до нас. — Ви двоє, ось хто.
Дейві, аж палаючи рожевістю, тягнецця до тата і хапає його за руку.
— Я прийшов у це місто з одним сином, — мер і мені простягає руку, — але воно благословило мене ще одним.
І ось рука простягнута, і вона чекає, шоб я її взяв.
Він чекає, шоб і другий його син потиснув йому руку.