Я дивлюся крізь дзеркало. Голова голого чоловіка безжиттєво схилилась на груди, з роздробленої щелепи скрапує слина. Пан Гаммар люто знімає рукавиці та кидає на стіл.
— Я благословенний, — тепло каже мер, — я досягнув своєї мети — повернути цю планету на правильний шлях. За кілька днів — можливо, за кілька годин — я розтрощу терористів. А коли з’являться нові поселенці, саме я простягну їм свою горду і мирну руку в привітанні.
Він піднімає руки, ніби не може дочекатися нагоди, аби їх потисли.
— І хто тоді буде біля мене? — він простягає руки до нас. — Ви двоє, ось хто.
Дейві, аж палаючи рожевістю, тягнецця до тата і хапає його за руку.
— Я прийшов у це місто з одним сином, — мер і мені простягає руку, — але воно благословило мене ще одним.
І ось рука простягнута, і вона чекає, шоб я її взяв.
Він чекає, шоб і другий його син потиснув йому руку.
— Вітання, лейтенанте Свиното, — каже Дейві, застрибуючи в сідло Смертоносного.
— Тодде, — каже Іван, сходячи зі свого посту, поки я застрибую на Анґаррад. — На два слова.
— Він вищий званням за тебе, — каже Дейві, — звертайся до нього як до лейтенанта, якшо не хочеш копати вбиральні на передовій.
Іван глибоко вдихає, ніби шоб заспокоїтись.
— Гаразд, лейтенанте, можна вас на два слова?
Я дивлюся на нього зі спини Анґаррад. Шум Івана пульсує насильством і пострілом у ногу, змовою і злобою, способами помститися меру, і він думає про це відкрито, ніби щоби вразити мене.
— Тихіше з цим, — попереджаю я, — ніколи не знаєш, хто може почути.
Я цвьохкаю віжками Анґаррад, і ми скачемо далі дорогою. Шум Івана переслідує мене. Я його ігнорую.
Нічого не відчуваю, нічого не сприймаю.
— Він назвав тебе сином, — каже Дейві, дивлячись уперед, на сонце, шо зникає за водоспадом, — по ходу, ми тепер брати.
Я нічо не кажу.
— Треба це якось відмітити, — каже Дейві.
— Де? — питаю. — І як?
— Ну ми ж тепер офіцери, не, братику? У моєму розумінні офіцери мають привілеї, — він дивиться на мене краєм ока, його Шум ясний, як вогонь, наповнений речами, які я колись постійно бачив у старому Прентісстауні.
Картинками з жінками без одягу.
Я хмурюся і посилаю йому картинку жінки без одягу і зі смужкою на руці.
— Ну і? — питає Дейві.
— Ти просто хворий.
— Ні, братику, ти говориш до сержанта Прентісса. Мені, певно, нарешті добре.
Він регоче й регоче. Йому так добре, що це трохи переходить і в мій Шум, він яснішає, хочу я того чи ні.
— Ой, та ну, лейтенанте Свиното, ти досі сохнеш по тій своїй дівці, чи шо? Вона пішла пару місяців тому. Тобі треба знайти когось нового.
— Стули пельку, Дейві.
— Стули пельку, сержанте Дейві, — і він знову смієцця, — гаразд, твоя взяла, сиди собі вдома, читай свою книжку…
Зненацька він замовкає.
— Ой, трясця, вибач, ні, я не хотів. Я забув.
І шо дивно — він це, здається, щиро.
Западає мить тиші, коли його Шум знову пульсує тим сильним почутям, яке він ховає…
Оте, шо він пробує поховати, віччого він почувається…
А тоді він каже:
— Знаєш… — і я вже бачу пропозицію, і не думаю, шо зможу її витримати, не думаю, що проживу ше хоч хвилину, якшо він це вимовить вголос, — якби ти хотів, шоб я її тобі, ну…
— Ні, Дейві, — швидко кажу я, — ні, дякую, ні.
— Точно?
— Так.
— Ну, пропозиція досі в силі, — його Шум знову ясніє, цвіте, коли він думає про свій новий титул, про жінок, про те, шо ми з ним брати.
І він щасливо насвистує дорогою до міста.
Я спочиваю на ліжку, спиною до мера Леджера, котрий, як завжди, чавкає свою вечерю. Я теж їм, а ше я дістав мамину книжку; просто дивлюся на неї, як вона лежить на ковдрі.
— Люди гадають, коли чекати потужного удару, — каже мер Леджер.
Я не відповідаю. Проводжу рукою по палітурці, як і шоночі, віччуваю шкіру, кінчиками пальців торкаюсь розриву, куди зайшов ніж.
— Люди кажуть, це буде скоро.
— От і добре, шо кажуть.
Я розгортаю книжку. Згорнута Бенова мапа досі всередині, там, куди я її поклав. Виглядає на те, шо Дейві її навіть не розгортав, жодного разу за весь час. Від неї трохи відгонить стайнею, бо я знаю, де вона була, але це всьодно книжка, всьодно її книжка.
Моєї мами. Там слова моєї мами.
Дивися, шо сталося із твоїм сином.
Мер Леджер гучно зітхає.
— Очевидячки, вони вдарять сюди, — каже він, — тому ти мусиш мене випустити, коли це станеться.
— Ти не можеш хоч п’ять секунд помовчати? — я перегортаю на першу сторінку, то перший запис, і мама написала його того самого дня, коли я народився. Сторінка повна слів, які мені колись читали.