(читала…)
— Ні пістолета, жодної зброї, — мер Леджер стоїть і зирить у вікно, — я ж беззахисний.
— Я про тебе подбаю, — кажу, — а тепер стули писок нарешті.
Я так і не повернувся до нього. Я дивлюся на перші слова моєї мами, слова, написані її рукою. Я знаю, шо вона там пише, але пробую читати їх зі сторінки.
Емі-йо. Мій. Це «Мій». Я глибоко вдихаю. Най. Най-до. Най-до-ро. Най-до-ро-щий. Пишеться «найдорожчий», тобто приблизно правильно. Мій найдорожчий. А останнє слово «син», я його знаю, бо добре почув сьогодні.
Я думаю про простягнуту руку.
Я думаю про те, як я її взяв.
Мій найдорожчий сину.
— Я ж пропонував тобі її почитати, — каже мер Леджер, нездатний приховати стогін від того, як мій Шум читає.
Я повертаюсь до нього, лютий.
— Я хіба не сказав, заглухни!
Він піднімає руки.
— Гаразд, гаразд, як скажеш, — знову сідає і стиха додає останнє саркастичне слово, — лейтенанте.
Я сідаю. Тоді сідаю вище.
— Шо ти сказав?
— Нічого, — він не дивиться мені в очі.
— Я тобі про це не казав, — кажу я, — ані слова не казав.
— У Шумі побачив.
— Ні, не побачив, — я зводжуся на ноги. Так, я маю рацію. Я ше відколи вернувся на вечерю, не думав ні про шо, крім маминої книжки. — Звідки ти знаєш?
Він дивицця на мене, але з рота не вилітають слова, а Шум шукає, що б йому сказати.
І не знаходить.
Я піцтупаю на крок.
У дверях хррц-клац, і пан Коллінз заходить досередини.
— До тебе гості, — каже мені, тоді помічає мій Шум. — Що тут сталося?
— Я нікого не чекаю, — кажу, не відводячи погляду від мера Леджера.
— Дівчина, — каже пан Коллінз, — каже, її Дейві прислав.
— Чорт забирай, — зітхаю, — я ж йому казав.
— Твоя воля, — кидає він, — каже, ні з ким не буде говорити, крім тебе, — хихоче, — нормальна фігура, скажу тобі.
Я реагую на його тон.
— Хай хто б вона була, дайте їй спокій. Це неправильно.
— Тоді краще не затримуйся з нею дуже надовго, — він сміється, зачиняючи за собою двері.
Я дивлюся на мера Леджера, мій Шум ще кипить.
— Яз тобою не закінчив.
— Це було у твоєму Шумі, — каже він, але я вже за дверима, уже замикаю за собою. Хррц-клац.
Я збігаю вниз по сходах, думаю, як би вивести дівчину, аби пан Коллінз її не займав, аби їй взагалі не прийшлось через це проходити, а мій Шум кипить підозрою і думками про мера Леджера, і починає прояснюватися, коли я збігаю в самий низ.
Пан Коллінз чекає, спершись на стіну передпокою, ноги схрещені, росслаблений, усміхаєцця. Показує великим пальцем.
Я дивлюсь.
Он вона стоїть.
34. Останній шанс
— ЗАЛИШТЕ НАС, — каже Тодд чоловікові, котрий мене пропустив, не відводить очей від мене, коли каже.
— Казав тобі, нормальна фігура, — каже чоловік, либиться і зникає в бічному кабінеті.
Тодд стоїть і дивиться.
— Це ти, — каже він.
Але не рухається до мене.
— Тодде, — кажу я і підходжу на крок.
А він відступає на крок.
Я зупиняюся.
— Хто це? — питає він, дивлячись на Лі, котрий зі всіх сил поводиться як реальний солдат.
— Це Лі, — кажу я, — друг. Він прийшов зі мною…
— Шо ви тут робите?
— Ми прийшли по тебе, — кажу я, — прийшли тебе врятувати.
Я бачу, як він ковтає. Бачу, як рухається його борлак.
— Віола, — нарешті каже він. Моє ім’я — і в його Шумі. Віола Віола Віола.
Він прикладає долоні до скронь, хапається за волосся, яке стало довше, а розкувойджене так, як я ніколи ще не бачила — відтоді як ми зустрічалися.
А ще він підріс.
— Віоло, — знову каже він.
— Це я, — кажу і ступаю ще крок уперед. Він не відходить, тому я теж не зупиняюся, перетинаю зал — не біжу, а просто підбираюся ближче і ближче до нього.
Але коли я вже поруч, він знову відступає.
— Тодде? — питаю.
— Шо ти тут робиш?
— Я прийшла по тебе, — у мене в животі потроху млоїть, — я ж казала, що прийду.
— Ти казала, що й не підеш без мене, — каже він, і в Шумі я чую гучне роздратування від того, як він звучить. Він відкашлюється. — Ти мене залишила.
— Мене забрали, — кажу я, — я ж не мала вибору.
Його Шум погучнішав, і хоч я чую в ньому щастя…
О Господи, Тодде, там і лють.
— Що я зробила? — питаю. — Нам треба йти. Відповідь скоро…
— То ти тепер разом із Відповіддю? — відрізає він, гіркоти раптом більшає. — 3 цими вбивцями.