— А ти, отже, солдат? — зненацька відрубую я, показуючи на 3 на його рукаві, мій Шум раптом розпікається. — Не розказуй мені про вбивства.
— Відповідь повбивала Спеклів, — каже він, тихо і люто.
І в його Шумі — тіла Спеклів.
Згромаджені на купу, поскидані, як сміття.
І В Відповіді на стіні.
І Тодд — посеред цього всього.
— Вони могли й мене забити за компанію, — каже він.
Заплющує очі.
Я — це Коло, а Коло — це я, — чую я.
— Віоло? — питає Лі позаду мене. Я озираюся. Він уже пройшов зал до половини.
— Зачекай надворі, — кажу йому.
— Віоло…
— Надворі.
Він такий стурбований, такий готовий битись за мене, що моє серце на мить завмирає. Дорогою сюди він гучно і ясно показував, що я його полонянка, так гучно, що інші солдати так і розуміли, що саме на мене чекає — зґвалтування, так що навіть підсвистували йому, бажаючи успіху. Тоді ми заховалися біля собору, дивилися, як Дейві Прентісс їде геть, думаючи речі, які я ніколи більше не хочу бачити, він думав — а як же він з Тоддом відсвяткує подію.
То ми й прикинулися, що є частиною того свята.
І це спрацювало.
Аж зло бере, наскільки легко воно спрацювало. Лі переминається з ноги на ногу.
— Поклич, якщо буду потрібен.
— Покличу, — кажу я, і він чекає ще секунду, тоді виходить із передніх дверей, але не зачиняє їх, аби дивитися.
Очі Тодда досі заплющені, він повторює Я — це Коло, а Коло — це я, і мушу сказати, що це дуже неприємно і нагадує мені щось про мера.
— Ми не вбивали Спеклів, — озиваюсь я.
— Ми? — він розплющує очі ширше.
— Я не знаю, хто це зробив, але точно не ми.
— Ви скинули на них бомбу ше тоді, коли ви підірвали вежу, — він практично плюється словами, — а тоді повернулися в день утечі з тюрми і доробили своє.
— Бомбу? — я не розумію. — Яку бомбу?..
Але тоді пригадую…
Перший вибух, який змусив солдатів тікати від вежі зв’язку.
Ні.
Вона б таке не зробила.
Ні, навіть вона. Ти за кого нас взагалі маєш? Так вона сказала…
Але насправді не відповіла на запитання.
Ні, ні, це неправда, тим паче…
— Хто тобі це сказав? — питаю. — Дейві Прентісс?
Він кліпає.
— Шо?
— Що значить шо? — мій голос як камінь. — Та ж твій новий дружбан. Той чоловік, який мене підстрелив, Тодде, а ти з ним зараз так весело щоранку їздиш на роботу.
Він стискає долоні в кулаки.
— То ти за мною шпигувала? — питає він. — Три місяці я тебе не бачу, три місяці я від тебе нічого не чую, а ти шпигувала? Цим ти займаєшся у вільний час, коли не підриваєш людей?
— Ага! — горлаю я, мій голос гучнішає, у тон його. — Три місяці я захищаю тебе перед людьми, котрим тільки дай вважати тебе ворогом, Тодде. Три місяці думаю, якого це хріна ти так ретельно працюєш на мера і як це він дізнався, що треба йти до океану, одразу наступного дня після нашої бесіди, — він здригається, але я тисну, простягаю до нього руку, закочуючи рукав, — і три місяці я думаю, чому це ти чіпляєш оце на жінок!
Його лице миттю змінюється. Він буквально скрикує, ніби самому боляче. Він прикриває рота рукою, щоб заглушити, але Шум раптом заливає чорнота. Він проводить пальцями іншої руки біля смужки, над моєї шкірою, над металом, який не зняти, хіба що разом із рукою. Шкіра досі червона, смужка 1391 досі пече, попри цілительські зусилля трьох нянечок.
— Ні, — каже він, — ні.
Бічні двері відчиняються, і чоловік, котрий мене впустив, зазирає всередину.
— Все гаразд, лейтенанте?
— Лейтенанте? — перепитую я.
— Все нормально, — Тодд трішки давиться. — Все чудово.
Чоловік секунду вичікує, тоді знову ховається всередині.
— Лейтенанте? — тихіше кажу я.
Тодд схилився, руки на колінах, дивиться на підлогу.
— Це ж не я, ні? — питає, але голос тихий.
— Я ж не… — він знову показує на смужку, не підводячи погляду. — Я ж не зробив це, не знаючи, що то ти?
— Ні, — кажу, читаючи в його Шумі, читаючи його отупіння від них, читаючи весь жах, котрий досі сидить у глибині, жах, який він так сильно намагається ігнорувати, — це зробила Відповідь.
Він швидко підводить погляд, наповнений запитаннями.
— Бо тільки так я могла безпечно прийти і знайти тебе, — кажу. — Тільки так могла пройти повз усіх тих солдатів, котрі марширують по місту, тільки в тому разі, якщо вони бачать, що я вже таврована.
Його лице знову змінюється, і до нього доходить.
— Ох, Віоло.
Я важко видихаю.
— Тодде, — кажу, — прошу, ходімо зі мною.
Його очі вологі, але тепер я його бачу, нарешті бачу, бачу його в лиці, бачу в Шумі, у його руках, котрі опускаються, ніби він отримав нищівну поразку.