— Запізно, — каже він так сумно, що і мої власні очі теж на мокрому місці, — бо я вже помер, Віоло. Я вже помер.
— Ні, — я підсуваюся до нього ближче, — просто зараз такі важкі часи.
Він дивиться вниз, його очі незосереджені.
Нічого не віччуваю, — каже його Шум. — Нічого не сприймаю.
Я — це Коло, а Коло — це я.
— Тодде? — питаю, і я достатньо близько, щоби взяти його за руку. — Тодде, глянь на мене.
Він дивиться, але в його Шумі — втрата, така велика, ніби я стою на межі прірви, ніби як ось-ось упаду в нього, у чорноту таку порожню і самотню, що ніколи вже не виберусь.
— Тодде, — знову кажу, із хитринкою в голосі, — а на краю, під водоспадом, пам’ятаєш, що ти мені сказав? Пам’ятаєш, як ти мене врятував?
Він повільно хитає головою.
— Я робив жахливі речі, Віоло. Жахливі речі…
— Всі ми падаємо, так ти сказав, — я міцно тримаю його за руку. — Всі ми падаємо, але це неважливо. Важливо після цього встати.
Але він відкидає мою руку.
— Ні, — каже, відвертаючись. — Ні, лехше було, як тебе тут не було. Лехше було, як ти не бачила…
— Тодде, я ж прийшла сюди врятувати тебе…
— Ні. Мені не треба було нічого думати…
— Ще не пізно.
— Вже пізно, — каже він, хитаючи головою, — пізно!
І він відходить.
Відходить від мене.
Я його втрачаю…
І тут мені спадає ідея.
Дуже, дуже небезпечна ідея.
— Атака завтра на світанку, — кажу я.
Він здивовано кліпає.
— Шо?
— Завтра на світанку, кажу, — я ковтаю і підходжу ближче, намагаючись говорити спокійно, — я маю знати лише фальшивий план, але я розвідала справжній. Відповідь нападе з пагорба за перевалом, того що на півдні, на півдні від собору, Тодде. Вони битимуть просто сюди, і вони точно нападуть на самого мера.
Він нервово зиркає на бічні двері, але я говорю тихенько.
— Їх лише двісті, Тодде, але всі вони озброєні до зубів рушницями і бомбами, а головне — неймовірною лідеркою, і вона не вгамується, аж поки не переможе його.
— Віоло…
— Вони йдуть, — я знов наближаюся до нього, — і тепер ти знаєш, коли і звідки, і якщо ця інформація потрапить до мера…
— Не треба було мені казати, — він не дивиться мені в очі, — я приховую, але він однаково дізнається. Не треба було мені це казати!
Але я підходжу ще ближче.
— То тепер ти мусиш іти зі мною, правильно? Мусиш, інакше він переможе раз і назавжди, і буде правити цією планетою, і вітатиме новоприбулих…
— Простягнутою рукою, — зненацька м’яким голосом каже Тодд.
— Що?
Але він простягає руку в порожній простір, дивиться на неї.
— Зі своїм сином.
— Ну, цього ми теж не хочемо, — я нервово проходжу до передніх дверей. Лі застромляє голову всередину, намагається не виглядати надто недоречно, але біля входу марширують солдати. — У нас мало часу.
Рука Тодда досі простягнута.
— Я теж робила погані речі, — кажу, — і хотіла, щоб усе було інакше, але вже як є. Маємо те, що маємо, а ти мусиш іти зі мною, щоб у нас був хоч якийсь шанс обернути це все на краще.
Він нічого не каже, але його рука досі простягнута, він дивиться на неї, тож я підходжу ще на крок і беру її в свою.
— Ми можемо врятувати світ, — кажу, намагаючись усміхатись, — ми з тобою.
Він дивиться на моє чоло, шукає, намагається мене прочитати, побачити, чи я дійсно там, чи це правда, чи я кажу справжні речі, він шукає і шукає…
Але не знаходить мене.
— Ох, Тодде…
— Кудись зібралися? — питає голос з іншого кінця кімнати.
Голос чоловіка з пістолетом.
Це не той чоловік, котрий нас пустив, я його ніколи не бачила.
Тільки раз, у Шумі Тодда.
— Як ти вийшов? — Тодд нетямиться від подиву.
— Ти ж не пішов би без цього, правда? — у неозброєній руці він тримає щоденник Тоддової мами.
— Ану віддай мені! — каже Тодд.
Чоловік ігнорує його і махає пістолетом на Лі.
— Ходи-но сюди, — каже він, — а то я з радістю пристрелю нашого милого Тодда.
Я озираюся. Шум Лі аж пищить про втечу, але ж він бачить націлений на Тодда пістолет, а побачивши моє лице, негайно заходить, і його Шум каже, що не залишить мене, і він такий гучний, що я майже забуваю про пістолет.
— Кидай, — каже чоловік, поглядаючи на рушницю Лі. Той із брязкотом впускає її на підлогу.
— Ти брехло, — каже Тодд чоловікові, — боягуз.
— Усе на благо міста, Тодде, — відповідає той.
— Стільки було стогонів, — каже Тодд, його Шум і голос палають, — стільки скарг і ниття про те, як він усе руйнує, а ти просто черговий шпик.