Але тоді Лі зойкає біля мене, і все має сенс, все має найгірший з усіх чортових сенсів, про які я можу подумати.
— О ні, — кажу я.
Тодд розвертається.
— Що? Що таке?
Час сповільнюється в ніщо. Мер Леджер повертає бомбу в руці, і вона починає пікати, швидко пікати, пікати так, що ясно, її мала підірвати перша ж людина, котра обшукає мою торбу і візьме її, бо її заряджає пульс руки, це ж така бомба, яка тебе вб’є, варто її відпустити.
— Це ж не… — питає мер Леджер, дивлячись на мене.
Але Лі вже тягнеться до моєї руки…
Пробує вхопити, аби ми обоє вибігли в передні двері…
— Біжи! — горлає він…
Але я стрибаю вперед, не назад…
І відштовхую Тодда вбік…
Ми завалюємося в кімнату, куди впав мертвий чоловік…
Мер Леджер не пробує нас застрелити…
Нічого не робить…
Просто стоїть, поки до нього доходить…
І коли ми пролітаємо крізь двері…
І котимось на покійника…
І притуляємось одне до одного, щоб захистити…
Мер Леджер пробує кинути бомбу подалі від себе…
Відпускає…
І…
…його розносить на тисячу шматочків, також зносить стіни за ним, а це ж та сама кімната, куди ми втекли, тому жар від вибуху смалить нам одяг і волосся, а згори ще й летить каміння, і ми ховаємося під стіл, але щось уперіщує Тодда в потилицю, а довга балка падає на мої щиколотки, і я відчуваю, як обидві ламаються, і, кричучи свій неможливий біль, я думаю лише одне: вона мене зрадила вона мене зрадила вона мене зрадила, бо це ж не була місія з порятунку Тодда, це була місія вбити його, і мера теж, якщо пощастить…
Вона мене зрадила…
Вона мене знову зрадила…
А тоді темрява.
Згодом лунають голоси, голоси в пилюці й завалах, голоси в моїй задурманеній болем голові.
Один голос.
Його голос.
Стоїть наді мною.
— Так-так, — каже мер, — хто ж це в нас тут?
Частина 6
Запитання та Відповідь
35. Віолу запитують
ВІДПУСТІТЬ ЇЇ!
Я луплю кулаками в скло, але хоть як сильно я луплю, воно всьодно не б’ється.
ВІДПУСТІТЬ ЇЇ!
Мій голос зриваєцця від напруги, але я не замовкаю, поки він не ламаєцця остаточно.
ХОТЬ ПАЛЬЦЕМ ЇЇ ТОРКНЕШСЯ — І Я ТЕБЕ ВБ’Ю!
Віолу пристебнули до рами в Залі Запитання, її руки зведені за спину і задерті догори, шкіра навколо металевої смужки запалена і червона, а голова поміж тих самих двох стержнів, котрі дзижчать, котрі не дають їй чути Шум.
Під нею — ванночка із водою, поруч — стіл із гострими інструментами.
Пан Гаммар стоїть, чекає зі схрещеними руками, Дейві теж, нервово дивицця з дальніх дверей, з іншого кінця кімнати.
І мер теж там, мирно крокує навколо неї колами.
Я пригадую лише БАБАХ і як мер Леджер зник у місиві вогню і диму.
Я прокидаюсь, мої голова болить, тіло брудне від багна, камінців і висохлої крови.
І я стаю на ноги.
Онде вона.
За склом.
Її Запитують.
Я знову тисну на кнопку, вмикаючи гучномовець у кімнаті.
ВІДПУСТІТЬ ЇЇ!
Але всі поводяцця так, ніби не чують мене.
— Я роблю це з превеликою неохотою, Віоло, — каже мер, все нарізаючи повільні кола. Його я чую ідеально, — я гадав, що ми з тобою зможемо подружитися. Думав, ми розуміємо одне одного, — він зупиняється перед нею, — а ти підірвала мій Дім.
— Я не знала, що там бомба, — каже вона, і я бачу біль на її лиці. Вона вкрита засохлою кров’ю, порізами і подряпинами від вибуху.
Але найгірший вигляд мають ноги. З неї зняли черевики, а її кісточки набряклі, вивернуті, чорні, а я просто знаю, що мер не дав їй нічого від болю. По лиці бачу.
Бачу, як їй болить.
Пробую підняти лавку, яка стоїть тут під стіною, аби розбити нею вікно, але лавка вкручена в бетон.
— Я тобі вірю, Віоло, — каже мер, знову нарізаючи кола. Пан Гаммар стоїть і либиться, дивиться, деколи повертається до дзеркала, бо знає, що за ним стою я, і либиться ще більше. — Я вірю у твій відчай через зраду нянечки Койл. Хоч навряд чи варто дивуватися.
Віола нічого не каже, а просто опускає голову.
— Не зашкодь їй, — шепочу я, — будь ласка, будь ласка, будь ласка…
— Якщо це тебе втішить, — каже мер, — я гадаю, що тобі не варто сприймати це на свій рахунок. Просто нянечка Койл знайшла спосіб пронести бомбу в серце мого собору, знищити його, можливо, навіть знищити мене заодно.