Він підходить до кнопки на стіні і натискає її.
— Тодде, можеш повторити те, що ти раніше сказав?
На звук мого імені Віола підводить голову.
Мер підходить назад, до рами, підводить стержні, які глушать Шум, від її лиця, і вона починає роззиратися, бо раптом чує мій Шум.
— Тодде? — питає вона. — Ти там?
— Я тут, — гукаю я, тепер мій голос відлуняє в цілому Залі, і всі мене чують.
— Будь ласка, повтори те, що ти сказав кілька хвилин тому, Тодде, — мер знову дивиться на мене, — щось там про сьогодні на заході?
Віола дивиться туди, куди й мер, на її лиці — подив, подив і шок.
— Ні, — шепоче вона, і її шепіт гучніший за будь-який крик.
— Віола заслуговує почути це від тебе, Тодде, — каже мер.
Він знав. Він увесь цей час чув мій Шум, ясно-шо чув, він чув мій крик, навіть якшо вона не чула.
— Віоло? — питаю я, і це звучить благально.
І вона дивиться в зеркало, шукає, де я міг би бути.
— Не кажи йому, — просить вона, — прошу, Тодде, не треба…
— Ще разочок, Тодде, — каже мер, опускаючи руку на мокру раму, — або вона знову піде під воду.
— Тодде, ні! — горлає Віола.
— Ти виродок! — горлаю я. — Я тебе вб’ю, клянуся, Я ТЕБЕ ВБ’Ю!
— Не вб’єш, — відповідає він, — і ми обоє це знаємо.
— Тодде, прошу, ні…
— Скажи, Тодде. Де й коли?
І він починає опускати раму.
Віола намагається триматись хоробро, але її тіло стискається і викручується, намагаючись не пустити себе у воду.
— Ні! — кричить вона. — НІ!
Прошу прошу прошу…
— НІ!
Віоло…
— Сьогодні на заході, — кажу я, і мій голос, помножений підсилювачем, заглушує її крики, Шум Дейві, мій власний Шум — усе заповнює мій голос. — Через перевал у долину на південь від собору.
— НІ! — кричить Віола…
І вираз її лиця…
Вираз її лиця через мене…
І мої груди розриваються навпіл.
Мер дістає з води раму, витягує Віолу з води, садовить її.
— Ні, — шепоче вона.
І тільки тоді вона насправді починає плакати.
— Дякую, Тодде, — каже мер. Тоді повертається до пана Гаммара. — Капітане, ви знаєте, де і коли. Передайте накази капітанам Морґану, Тейту та О’Гейру.
Пан Гаммар стає струнко.
— Так точно! — каже він тоном, ніби щойно щось виграв. — Я візьму всіх вільних чоловіків. Вони й не дізнаються, звідки стріляли.
— Візьми мого сина, — каже мер, киваючи на Дейві, — хай побачить стільки битви, скільки зможе перетравити.
Дейві знервований, але також гордий і захоплений, не помічає дивної посмішки на лиці пана Гаммара.
— Йдіть, — каже мер, — і полонених не брати.
— Так точно! — відповідає пан Гаммар під тихий схлип Віоли.
Дейві салютує батькові, намагаючись вкласти у свій Шум якнайбільше хоробрості. Він дивиться в дзеркало — то погляд для мене, співчутливий погляд, його Шум наповнений страхом, захопленням і знову страхом.
Тоді він виходить за паном Гаммаром.
І ми залишаємось утрьох: я, Віола і мер.
Я можу хіба дивитися на неї, як вона висить на рамі, голова звішена, плаче, прив’язана і промокла, від неї лине такою скорботою, що я майже відчуваю її шкірою.
— Подбай про свою подругу, — каже мені мер, знову просто по той бік скла, лице близько до мого, — а я повертаюся у свій спалений дім, готуватись до нового світанку.
Він навіть оком не кліпає, таке враження, ніби тут нічо не сталося.
У ньому немає нічого людського.
— Навпаки, надто людське, Тодде, — каже він, — вартові проведуть вас обох до церкви, — він здіймає брову, — треба добре попіклуватися про ваше майбутнє.
36. Поразка
Я ЧУЮ, ЯК ТОДД заходить до кімнати, я також чую, як його Шум заходить першим, але навіть не повертаю голови.
— Віоло? — питає він.
Я так само не дивлюся.
Все скінчилося.
Ми програли.
Я відчуваю його руки на путах своїх зап’ястків, тягну, нарешті вириваюся, але рука досі так задубіла від мотузки, що коли її відпускає, вона починає боліти ще сильніше, ніж коли була прив’язана.
Мер Прентісс переміг. Нянечка Койл спробувала мною пожертвувати. Якщо мені не брехали, то Лі у тюрмі, а може, й уже мертвий. Медді загинула просто так. Корін загинула просто так.
А Тодд…
Він обходить мене, аби зняти другу пов’язку, а коли я падаю з рами, він ловить мене і ми вдвох обережно опускаємося на підлогу.
— Віоло? — питає він, притискаючи мене до себе, і моя голова біля його грудей, і вода, що ллється з мене, просочує його запилюжений однострій, я розкинула руки в боки, ні за що не можу вхопитися, металева смужка пульсує.