Вони тут.
Армія-завойовниця входить у Притулок.
Вони течуть звивистою дорогою ніби чорна-пречорна ріка, запорошена і брудна, або така собі припливна хвиля. Вони крокують, розбившись на четвірки та п’ятірки, і коли останні піднімаються на вершину пагорба, перші вже перевалили через нього і зникли у далекому лісочку біля підніжжя. Юрба дивиться на них, чоловіки повідверталися від платформи, а жінки визирають із бічних вуличок.
Туп-туп-туп гучнішає, воно відлунює міськими вуличками. Ніби такий годинник, що відлічує час.
Юрба чекає. Я чекаю з ними.
А тоді помежи дерев, з-за повороту дороги…
Ось і вони.
Армія.
І очолює її пан Гаммар.
Пан Гаммар, котрий дома жив на бензозаправці, котрий думав злі, жорстокі речі, які хлопчикам чути не можна, той пан Гаммар, котрий стріляв у спини людям із Дального Кута, коли вони тікали.
Пан Гаммар веде армію.
Тепер я їх чую — чую, як вони виводять слова маршу, аби тримати ногу. Нога, горлає командувач у ритм маршу.
Нога.
Нога.
Нога на їхній шиї.
Отак, нога в ногу, вони виходять на площу і звертають вздовж краю, проходять поміж чоловіків і жінок — така собі нестримна сила. Пан Гаммар уже достатньо близько, аби я бачив його посмішку, а цю посмішку я добре знаю: вона б’є наповал будь-яку іншу посмішку, вона трощить усіх, це посмішка, шо домінує.
І коли він підходить блище, я вже впевнений на всі сто.
Це посмішка без Шуму.
Хтось, може один із тих чоловіків на конях, пішов назустріч армії. Хтось повіз їм ліки. Але, окрім армії, не чути ані звуку, лише тупіт ніг і стройовий марш на всю горлянку.
Нога, нога, нога на їхній шиї.
Марш завершується на площі, біля помосту. Пан Гаммар зупиняється на розі, пропускає чоловіків, котрі спиняються за помостом: усі шикуються лавами — спинами до мене, а лицем до натовпу, котрий тепер стоїть лицем до них.
Коли солдати шикуються, я починаю їх пізнавати. Пан Воллес. Пан Сміт-молоччий. Пан Фелпс, крамар. Чоловіки з Прентісстауна і ше багато, багато чоловіків, крім них.
Ця армія, коли йшла дорогою, явно розрослась.
Я бачу Івана, чоловіка зі шпихліра в Дальньому Куті, того самого, який по секрету сказав мені, шо дехто з чоловіків співчуває меровій справі. Він стоїть на чолі одного з шикуваннів і все, шо доказує його правоту, стоїть за ним, зі зброєю, на струнко, рушниці напоготові.
Останній солдат стає на своє місце одночасно з останнім приспівом.
Нога на їхній ШИЇ!
А далі лишається тільки тиша, котра котиться через Новий Прентісстаун, як вітер.
А тоді я чую, як піді мною віччиняються двері церкви.
І мер Прентісс виступає наперед, аби звернутися до свого нового міста.
— Зараз, — каже він у мікрофон, перед тим відсалютувавши пану Гаммару та здершись по сходинках помосту, — ви всі налякані.
Чоловіки з міста дивляться на нього, вони мовчать, не здіймаючи ні Шуму, ні навіть дзижчання.
Жінки завмерли у бічних вуличках і так само стулили роти.
Армія стоїть насторожі, готова до всього.
Я розумію, що затримав подих.
— Зараз, — продовжує мер Прентісс, — ви думаєте, що вас підкорили. Ви думаєте, що надії немає. Ви думаєте, я прийшов сюди, аби виголосити ваш вирок.
Він спиною до мене, але з динаміків, захованих по чотирьох кутах, його голос гатить по усій площі, по всьому місту, може, й по всій долині і ген далі. Бо хто ше почує його промову? Хто ше лишився в Новому Світі, крім тих, хто зараз тут або під землею?
Отож фактично мер Прентісс звертається до всієї планети.
— І ви маєте рацію, — каже він, і зуб даю, я чую його посмішку. — Вас підкорили. Вас перемогли. І я виголошую вам ваш вирок.
Він робить паузу, аби всі втямили те, шо він сказав. Мій Шум гуде, і я бачу, як пара чоловіків зиркають на мою вежу. Я пробую стишити Шум, але хто всі ці люди? Хто ці чисті, доглянуті, геть не голодні люди, котрі просто здалися на милість завойовника?
— Але вас підкорив не я, — каже мер, — не я вас розбив, не я завоював і не я поневолив.
Він знову робить паузу і дивиться над головами натовпу. Він весь у білому — білий капелюх, білі чоботи, а ше ж біле полотно вкриває поміст, а враховуючи пообіднє сонце вгорі, мер Прентісс просто всіх засліпив.
— Вас поневолило ваше неробство, — каже він, — вас розгромила ваша самовдоволеність. Ви приречені, — тут його голос раптом гучнішає, наголошуючи приречені так сильно, шо половина юрби підстрибує, — через власні добрі наміри!
Він так надривається, шо в мікрофоні чути його важке дихання.
— Ви дозволили собі стати такими слабкими, такими кволими перед викликами цього світу, шо за одне-єдине покоління здалися… ЧУТКАМ!