І я дивлюся на блискучу срібну 3 на його плечі.
— Відпусти, — кажу я.
Але він мене тримає.
— Відпусти, — гучніше кажу я.
— Ні, — відповідає він.
Я намагаюсь його відштовхнути, але мої руки такі слабкі, я така втомлена, а все ж закінчилось. Так, усе пропало.
Він мене не відпускає.
Я знову починаю плакати і відчуваю, що він притискає мене сильніше, я плачу сильніше, а коли мої руки знову трохи можуть рухатись, я його обіймаю, і плачу ще сильніше від того, як він почувається, і як він пахне, і як звучить його Шум, і як він мене обіймає, і вся ця його тривога, і турбота, й опіка і його м’якість…
І я не уявляю, наскільки мені його бракувало.
Але він сказав меру…
Він сказав йому…
І я мушу знову спробувати його відштовхнути, хоч навіть не можу на це здобутися.
— Ти йому сказав, — кажу, давлячись словами.
— Вибач, — каже він із широко розплющеними очима, а я в його Шумі: ось я топлюся у воді, а він лупить дзеркало з іншого боку, навіть гірше, я бачу, як він почувався, бачу, яка безнадійна ця клята ситуація і що він не міг мене врятувати…
І його лице таке стурбоване.
— Віоло, прошу, — він благає, — прошу.
— Він їх уб’є, — пояснюю я, — усіх до одного. Там Вілф, Тодде. Вілф.
Він нажаханий.
— Вілф?
— І Джейн, — додаю, — і ще багато інших, Тодде, дуже багато. Він їх переб’є, і то буде кінець. То буде кінець усього.
Його Шум чорніє, порожніє, він ніби осідає біля мене, розплюскує маленьку калюжку, що назбиралася під нами.
— Ні, — каже він, — о, ні.
Я не хочу це казати, але чую, як мій голос це таки каже.
— Ти зробив саме те, чого він хотів. Він знав, як видобути з тебе інформацію.
Він дивиться на мене:
— Який у мене вибір?
-— Треба було дати їм мене вбити!
І він дивиться на мене, і я бачу, як його Шум пробує мене знайти, пробує знайти справжню Віолу десь глибоко під усією маячнею і болем, я бачу, як він шукає…
І на мить я хочу, щоби він мене і не знайшов.
— Треба було дати їм мене вбити, — знову тихо кажу.
Але ж він не міг, чи не так?
Не міг це зробити і лишитися собою.
Не міг зробити це і лишитися Тоддом Г’юїттом.
Хлопчик, що не може вбивати.
Чоловік, що не може.
Ми — це вибір, який ми робимо.
— Треба їх попередити, — кажу я, відчуваючи сором і не дивлячись йому в очі, — якщо це можливо.
Я хапаюся за край ванни з водою, щоби стати на ноги. Кісточки прострілює біль. Я скрикую і знову валюся вперед.
І знову він мене ловить.
— Мої ноги, — кажу я. Ми дивимось на ноги, вони босі, набряклі, переливаються гидкими відтінками синього і чорного.
— Відведемо тебе до цілительки, — він обнімає мене руками і піднімає.
— Ні, — зупиняю його, — треба попередити Відповідь. Це найважливіше.
— Віоло…
— Їхні життя важливіші за будь-які…
— Вона спробувала тебе вбити, Віоло. Вона спробувала тебе підірвати.
Я важко дихаю, намагаючись не відчувати біль, що пульсує у ногах.
— Ти їй нічого не винна, — каже він.
Але я відчуваю дотики його рук і розумію, що все на світі вже не здається таким неможливим. Я відчуваю, як Тодд мене торкається, у мене в животі піднімається злість, але не на нього, тому я, лаючись, знову встаю і спираюся на нього, аби не впасти.
— Я їй винна, — кажу я, — винна їй той вираз лиця, коли вона побачить, що я жива.
Пробую зробити маленький крочок, але це все занадто. Я знову ридаю.
— У мене є кінь, — каже він, — можу посадити тебе.
— Він же нас не випустить. Він сказав, що варта проведе нас назад до нього.
— Дзуськи, — відповідає він, — це ми ще побачимо.
Він ще міцніше обвиває мене за шию рукою і нахиляється, підсовуючи іншу руку мені під коліна.
І підносить мене в повітря.
Від болю в розтягнутих кісточках я знову плачу, але він таки мене піднімає, щоб перенести, як тоді на схилі в Притулку.
Він піднімає мене.
Він теж те пам’ятає. Я бачу в його Шумі.
Я обвиваю його рукою за шию. Він пробує всміхнутися.
Усмішка крива, як завжди.
— Ми шось ніяк не можемо припинити рятувати одне одного, — каже він, — ми колись-то будемо квити?
— Сподіваюся, ні, — відповідаю.
Він знову хмуриться, і я бачу, як у його Шумі біжать хмари.
— Вибач, — тихенько каже він.
Я хапаюся за тканину його сорочки і міцно стискаю.
— І ти мені теж.
— То ми одне одного пробачаємо? — на його губах знову крива усмішка. — Знову те саме?
І я дивлюся просто в його вічі, так глибоко, як лише можу сягнути, бо я хочу, аби він мене почув, аби він тільки почув мене з усім, що я хочу сказати, усім, що я відчуваю і хочу сказати.