— Ти сказала, що ми мусимо його зупинити, бо більше немає кому, — його крива посмішка пнеться вгору, — ну от і скористаємося шансом.
37. Лейтенант
Я ВІДЧУВАЮ, ЯК ВІОЛА ДИВИЦЦЯ на мене, коли я вихожу і йду за Іваном по коридору. Вона думає, чи можна йому довіряти.
Я теж.
Бо ж не можна, правильно? Іван добровольцем пішов до армії, рятуючи свою шкуру в Дальному Куті, а я пам’ятаю, як він переді мною випендрювався ще тоді, давно, до всього цього, коли казав, що він на боці Прентісстауна. Він, певно, не міг дочекатися, щоби приєднатися до армії, коли ті захопили місто, а тоді він повів солдатів сюди і навіть став капралом.
Поки мер Прентісс не вистрілив йому в ногу.
— Треба йти туди, де влада, — колись сказав він мені, — тільки так можна вижити.
Можливо, він вважає, що знайшов собі нову владу?
— Я саме так і думаю, сер, — каже Іван, гальмуючи біля дверей, — він тут.
— Він може ходити? — питаю, поки Іван відмикає двері…
Але Лі вже вистрибує і з шаленим АААААААААА! збиває Івана і лупить, і лупить його в лице, аж я мушу вхопити його за плечі і віттянути назад, а він повертаєцця до мене з кулаками, поки не бачить, що це я.
— Тодде! — дивуєцця він.
— Треба… — починаю я.
— Де вона? — він так кричить, роззираючись, аж я мушу підійти, аби Іван не розбив йому голову прикладом рушниці.
— Вона поранена, — кажу я, — їй потрібні бинти і шина, — повертаюсь до Івана, — маєте щось таке?
— Маємо аптечку, — каже Іван.
Нормально.
— Віддай Лі, він подбає про Віолу. Тоді скажи хлопцям, що я хочу з ними поговорити.
Іван дивиться на Лі, його Шум палає.
— Це наказ, рядовий, — кажу я.
— Так, сер, — кисло відповідає Іван і зникає в коридорі.
Лі витріщається на мене:
— Так, сер?
— Віола пояснить, — штурхаю його вслід за Іваном, — нумо візьми бинти. Їй боляче!
Це зрушує його з місця. Я повертаюсь кругом і йду в передпокій. Двоє вартових проводжають мене поглядом.
— Що відбувається? — питає один із них.
— Що відбувається, сер, — відрізаю, не озираючись. Я виходжу з парадних дверей Залу Запитання, йду стежинкою з парадної брами.
А там усе майже мирно.
Там Анґаррад.
Певно, її Дейві привів.
— Привіт, дівчинко, — кажу, повільно наближаючись, гладячи її по носі.
ЛОШАТКО? цікавиться її Шум. ТОДД?
— Все гаразд, дівчинко, — шепочу, — все чудово.
БОЛИТЬ, каже вона, принюхуючись до крові, шо засохла на моєму лиці. Висолоплює довжелезний вологий язик і слиняво облизує мій рот і щоку.
Я сміюсь і знову потираю їй носа.
— Все нормально, дівчинко, у мене все добре.
Її Шум все повторює моє ім’я, ТОДД, ТОДД, а я підходжу до своєї торби, що досі приторочена до сідла. Рушниця теж на місці.
Мамина книжка теж.
Певно, Дейві і її приніс.
Я відв’язую віжки Анґаррад від стовпця, застрибую і, перекинувши ногу через круп, позираю на небо. Ще не вечір, але сонце вже хилицця до водоспаду. Пообіддя блякне.
Часу лишаєцця обмаль.
— Побажай удачі, — кажу я.
ВПЕРЕД, ірже Анґаррад. ВПЕРЕД.
Вартові дивляться то на мене, то на Івана, котрий намагаєцця змусити їх замовкнути, а це поможе, тільки якшо вони позатикають свій Шум, який ґелґоче, ніби вівці в полум’ї.
— Він лейтенант, — каже їм Іван.
— Він хлопчик, — заперечує інший вартовий, рудоволосий.
— Він президентський хлопчик, — натискає Іван.
— Так, а ти мав привести його до міста, рядовий, — нагадує інший, із великим пузцем і капральськими личками на рукаві. — Тільки не кажи, що ти порушуєш прямий наказ.
— Лейтенант дав мені інший прямий наказ, — каже Іван.
— І він важливіший за президентський, так? — доскіпується Рудий.
— Та ну вас! — вигукує Іван. — От хто з вас отримав цю вахту як покарання?
Це їх притишує.
— Ти хіба ідіот, якщо думаєш, що я піду за хлопчиськом проти Президента, — каже капрал Пузій.
— Президент знає різні речі, — додає Рудий, — які ніхто не знає.
— Він накаже нас розстріляти, — каже інший солдат, цього разу високий, із землистою шкірою.
— Кому накаже? — питає Іван, — його армія вся воює, а Президент сидить собі в підірваній катедрі та й чекає, коли ми з Тоддом прийдемо.
— А що він там робить? — питає Рудий. — Чого це він не з армією?