— Бо то не його стиль, — кажу я. Всі знову дивляцця на мене. — мер не б’єцця. Він править, керує, але не тисне на гачок і не мастить руки, — Анґаррад відчуває мою знервованість і трохи ступає вбік. — Інші люди роблять це за нього.
А ше, ховаю у своєму Шумі, він хоче зі мною поговорити.
Шо, у певному сенсі, гірше за війну.
— І ти його тіпа скинеш, так? — питає капрал, схрестивши руки.
— Він просто чоловік, — кажу я, — а чоловіка можна перемогти.
— Він не просто чоловік, — відповідає Рудий, — кажуть, що він використовує Шум як зброю.
— А якщо підібратися надто близько, він контролюватиме твій розум, — каже Землистий.
Іван пирхає.
— Ну це просто бабині казочки. Не може він такого роби…
— Може, — кажу я, і всі очі знову повертаються до мене. — Він може вдарити Шумом, і це пекельно болить. Він може зазирнути в розум і заставити робити і казати, шо він хоче. Так, він це все може.
Всі витріщаються на мене, думають, чи перейду я до чогось кориснішого.
— Але я думаю, для цього йому потрібен зоровий контакт…
— Ти думаєш? — перепитує Рудий.
— Крім того, удар Шумом не вбиває і може вдарити лише одну людину за раз. Усіх він не подужає, якщо прийдемо разом.
Що я приховую у своєму Шумі, то це його силу — оту потужну силу, з якою він вдарив мене оце допіру в Залі.
Він давно працював над цим, гострив свою зброю.
— То все не так важливо, — каже Землистий, — головне, що в нього своя варта. Тож ми підемо хіба на смерть.
— Він на те і розраховує, що ви мене приведете, — кажу я, — можемо проминути варту і пройти аж до нього.
— А чого б це ми мали піти за тобою, лейтенанте? — питає капрал, саркастично підкреслюючи моє звання. — Який наш інтерес?
— Свобода від тиранії! — каже Іван.
Капрал закочує очі. І він такий не один.
Іван пробує ще раз:
— Бо як тільки мера не стане, владу візьмемо ми.
Цього разу Лі закочує очі, але Землистий питає:
— А хто захоче, щоб ним правив Президент Іван Ферров?
Він каже це так, шоб викликати сміх, але ніхто не смієцця.
— А як щодо Президента Г’юїтта? — питає Іван із дивним блиском у погляді.
Капрал Пузій пирхає і повторює:
— Він хлопчик.
— Не хлопчик, — кажу я, — уже ні.
— Він взагалі єдиний, хто готовий іти проти Президента, — каже Іван, — а це чогось та вартує.
Вартові перезираються. Я чую всі питання в їхньому Шумі, торохтіння їхніх сумнівів, самопіттвердження страхів, у їхньому Шумі я чую ідею поразки.
Але в їхньому Шумі я також чую можливий порятунок.
— Якшо допоможете, — кажу я, — з мене ліки.
Це затикає всіх.
— Ти можеш? — каже Рудий.
— Нє, — відповідає капрал, — Блефує.
— Ліки складені в підвалах собору, — кажу їм, — я сам бачив, як мер їх туди складав.
— А чо’ це ти далі називаєш його мером? — питає Землистий.
— Ходімо зі мною, — кажу їм, — допоможіть його ув’язнити і дістанете стільки ліків, скільки зможете взяти, — тепер вони до мене вже дослухаюцця, — час Притулку знову стати Притулком.
— Він позабирав ліки в цілої армії, — каже Іван, — якщо скинемо Президента і дамо їм ліки, кого, як думаєте, вони стануть слухати?
— Не тебе, Іване.
— Ні, — відповідає Іван, знову скоса зиркаючи на мене, — але, можливо, його.
Чоловіки поглядають на мене, вони бачать, як я сиджу на Анґаррад, із рушницею, у запорошеному однострої, і слухають мою ідею, мої обіцянки, а їхній Шум шелестить як скажений, бо кожен запитує себе: невже він дійсно в такому відчаї, щоби піти на це?
А я думаю про Віолу, котра сидить у Залі, сидить там — і вона одне, що я хочу врятувати, одна-єдина, і вона для мене все, тож заради неї я і зроблю все.
Я думаю про неї і, здається, точно знаю, як їх переконати.
— Всі жінки вже тавровані, — кажу їм, — тож, як гадаєте, хто буде наступний?
Лі знімає останні пов’язки з ноги Віоли, коли я повертаюся, її лице вже не таке зболене.
— Можеш стояти? — питаю.
— Хіба що трошки.
— Байдуже, — кажу, — Анґаррад надворі. Вона відвезе вас із Лі до Відповіді.
— А ти? — питає Віола, сідаючи.
— А я з ним зустрінуся, — кажу, — і знищу його.
Нарешті вона сідає, отепер по-справжньому.
— Я йду з тобою, — негайно каже Лі.
— Ні, не йдеш, — пояснюю йому, — ти кажеш Відповіді відкликати атаку і розповідаєш їм, як працює нянечка Койл.
Лі міцно стуляє рота, але я бачу, як його Шум люто вирує навколо бомби. Він би теж помер.
— Віола каже, ти не можеш убивати.
Я спопеляю її поглядом. Їй вистачає такту відвернутися.
— Я його вб’ю, — каже Лі, — уб’ю його за все, що він зробив із моєю сестрою і мамою.