— Якщо не попередити Відповідь, — кажу йому, — доведеться йому платити за куди більше мертвих.
— Та хай собі забирає нянечку Койл, — каже Лі, але я вже бачу, як у його Шумі спалахують інші: Вілф, Джейн, інші чоловіки і жінки і Віола і Віола і Віола і Віола.
— А що ти вдієш, Тодде? — питає вона. — Ти ж не можеш піти проти нього сам на сам.
— Я й не піду сам, — пояснюю, — зі мною підуть кілька вартових.
Вона широко розплющує очі.
— Що-що?
Я всміхаюся.
— Зчинив невеличку революцію.
— Скільки? — уже серйозно питає Лі.
— Семеро, — після паузи кажу я, — усіх не зміг переконати.
Її усмішка зникає.
— То ти будеш битися з мером на чолі сімох?
— Це наш шанс, — кажу їй, — більшість армії піде в останню битву. А мер чекає на мене, і він погано захищений. Коли ще випаде така зручна нагода?
Вона секунду дивиться на мене, тоді опускає одну руку на плече Лі, одну — на моє і зводиться на ноги. Я бачу, як вона завмирає від болю, але Лі міцно її перев’язав, і хоча шин немає, сама перев’язка дозволяє їй секунду чи дві простояти на ногах.
— Я йду з тобою, — каже вона.
— Ні, не йдеш, — кричимо ми з Лі одночасно, — без варіантів!
Вона зціплює зуби.
— І що навело вас обох на думку, що ви маєте право голосу?
— Бо ти не можеш ходити, — кажу я.
— У тебе є кінь, — каже вона.
— Це твій шанс дістатися до безпечного місця, — кажу я.
— Але він чекає нас обох, Тодде. Зайдеш туди без мене, і кінець твому плану, не встигнеш і слова сказати.
Я ставлю руки в боки.
— Ти сама сказала, що мер скористається тобою проти мене, якщо матиме нагоду.
Вона закушує губи, намагаючись перенести вагу на кісточку.
— Тоді було б добре, якби твій план спрацював, так?
— Віоло… — починає Лі, але вона зупиняє його самим поглядом.
— Знайди Відповідь, Лі. Попередь їх. У тебе мало часу.
Але…
— Рушай, — знову каже вона, твердіше.
І ми обоє бачимо, як вона з’являється в його Шумі, ми обоє віччуваемо, як він не хоче її залишати. Так сильно, шо я мушу відвернутися.
Проте й тріснути його як слід теж трохи кортить.
— Я не покину Тодда, — каже вона, — тільки не тепер, коли я знову його знайшла. Вибач, Лі, але це так.
Лі відступає назад, не здатний приховати образу в своєму Шумі. Голос Віоли лагіднішає.
— Вибач, — повторює вона.
— Віоло… — каже Лі.
Але вона хитає головою.
— мер вважає, що всесильний. Думає, що все передбачив. Тож він зараз просто собі сидить — чекає, щоб ми з Тоддом прийшли і спробували його зупинити.
Лі пробує перебити, але вона не дозволяє.
— Але він дещо випустив з уваги, — провадить вона далі, — він забув, що ми з Тоддом пробігли через половину планети самі по собі. Ми перемогли його найкапоснішого проповідника. Ми обігнали всеньку армію, здолали кулі, укуси і погоні, ми, матері його трясця, вистояли й вижили у скрутну годину, і нас не підірвали, не закатували, не вбили в бою, нічого такого.
Вона забирає свою руку з Лі, тож тепер балансує лише на мені.
— Ми з Тоддом? Разом проти мера? — вона всміхається. — В нього немає шансів.
38. Похід на собор
— ТИ ЦЕ НЕ ЖАРТУВАЛА там, усередині? — цікавиться Тодд, затягуючи попругу на своєму сідлі. Говорить стиха, очі не відриваються від збруї. — Ну, шо в нього нема шансів проти нас.
Я знизую плечима.
— Допомогло ж, хіба ні?
Він усміхається сам до себе.
— Треба перекинутися із хлопцями, — він киває на Лі, котрий стоїть осторонь, заклавши руки в кишені, та спостерігає, як ми балакаємо, — спробуй якось пом’якшити удар, добре?
Він підкликає Лі і ступає до нашого ескорту з семи солдатів, що скупчилися біля великої кам’яної брами. Лі підходить.
— Ти впевнена у своєму плані? — питає він.
— Ні, — відповідаю, — але я впевнена в Тодді.
Він видихає носом, тупиться на землю, намагається не розбурхувати свій Шум.
— Ти його кохаєш, — каже він. Це не запитання, це факт.
— Звісно, — відповідаю я. Також факт.
— Ага, отак?
Ми обоє дивимось на Тодда. Той жваво жестикулює, пояснюючи чоловікам, що ми задумали і що вони мають робити.
Він уже мов справжній лідер.
— Віоло? — нагадує про себе Лі.
Я повертаюсь до нього.
— Лі, ти мусиш знайти Відповідь раніше за армію, якщо взагалі зможеш.
Він супиться.
— Вони можуть і не повірити мені щодо нянечки Койл. Багато кому треба, щоб вона мала слушність.
— Ну, — я делікатно перехоплюю віжки його кобили (ЛОШАТКО? думає та, озирачись на Тодда), — подумай про це так. Якщо ти вчасно їх знайдеш, а ми подбаємо про мера, це все може закінчитися вже сьогодні.