Лі примружується на сонце.
— А якщо ви не подбаєте про нього?
Я пробую всміхнутися.
— Ну, тоді тобі доведеться просто прийти нам на порятунок, правильно?
Він пробує всміхнутись у відповідь.
— Ми готові, — каже Тодд, повертаючись до нас.
— От і все, — кажу.
— Щасти, — Тодд простягає Лі руку.
Лі жме її.
— І тобі, — каже йому.
Але дивиться на мене.
Коли Лі повернув до лісу і погнав на пагорб, аби перехопити Відповідь, перш ніж це зробить армія, ми всі рушили дорогою. Тодд веде за повіддя Анґаррад, котра все повторює в Шумі ЛОШАТКО, раз за разом, нервуючись, що на спині новий вершник. Дорогою Тодд бурмотить до неї щось заспокійливе, потирає їй носа і гладить боки.
— Як почуваєшся? — питає мене, коли ми підходимо до першого ряду гуртожитків.
— Ноги болять, — відповідаю, — голова теж, — потираю руку там, де під рукавом ховається смужка, — та й рука.
— І це все? — усміхається він.
Я дивлюсь на вартових, котрі крокують колоною, ніби дійсно супроводжують мене з Тоддом до мера, як наказано: Іван іще з одним попереду, двоє позаду, двоє праворуч від мене, останній ліворуч.
— Гадаєш, ми зможемо його побити?
— Ну, — він тихо сміється, — відступати немає куди, правильно?
— Так, немає куди.
Дорога веде вперед, у Новий Прентісстаун.
— Нумо, жвавіше, — трохи гучніше каже Тодд.
І чоловіки рушають швидше.
— Порожньо, — шепоче солдат із вогненно-рудим волоссям, коли ми проминаємо будинки, що стоять усе щільніше.
Але будинки без людей.
— Не порожньо, — заперечує інший солдат, котрий несе перед собою здоровецьке пузо, — просто ховаються.
— Страшно без армії, — каже рудий, — без солдатів, котрі марширують по вулицях.
— От ми й маршируємо, рядовий, — нагадує Іван, — бо ми теж солдати.
Ми проминаємо будинки з глухо зачиненими віконницями, проминаємо крамниці з віконницями, замкненими на замки, ми простуємо шляхом, де ані машин, ані ядерциклів, ані навіть інших людей. За зачиненими дверима лунає РЕВ, але й він на половину гучности.
І він переляканий.
— Вони знають, що насувається, — каже Тодд, — їм відомо, що це може бути та війна, якої вони чекали.
Я роззираюся з сідла Анґаррад. Ніде не світиться, ніхто не визирає з вікон, нікого не обходить, що це тут робить зграя солдатів із дівчиною верхи з перемотаною ногою.
А ось дорога повертає, і собор — перед нами.
— Всратись і не встати, — каже рудоволосий вояк, коли ми зупиняємось.
— І ти отут вцілів? — питає Тодда пузатий. І вражено присвистує. — Може, ти справді трохи благословенний.
Дзвіниця встояла, хоча складно збагнути, як саме, бо вона височіє на хисткій цегляній драбинці замість вежі. Дві стіни головної будівлі також витримали, зокрема та, з кружалом із кольорового скла.
Але решта!
Нині решта — просто купа каміння і піску.
Навіть із тилу видно, що більшість даху провалилася всередину, а дві інші стіни здебільшого просто висадило на дорогу і площу перед собором. Арки небезпечно балансують на опорах, двері висять на покорчених завісах, а нутро собору здебільшого відкрите світові і хапається за останні промінчики сонця, що стрімко котиться до обрію.
І жодного солдата на варті.
— Він без охорони? — питає рудоволосий.
— Ну, це було би схоже на нього, — каже Тодд, витріщаючись на собор, ніби може побачити мера просто крізь стіну.
— Якщо він взагалі всередині, — сумнівається Іван.
— Всередині, — відповідає Тодд, — повірте. Рудоволосий починає задкувати дорогою.
— Та нє, — каже він, — ми йдемо просто на смерть. Та нє.
І, кинувши останній наляканий погляд, він кидається бігти назад, туди, звідки ми прийшли.
Тодд зітхає.
— Ще хтось? — чоловіки перезираються, їхні Шуми міркують, нащо вони взагалі тут.
— Він вас затаврує, — каже Іван.
Киває на мене. Я підкочую рукав і показую.
Шкіра досі запалена і гаряча на дотик. Мабуть, інфекція. Креми для першої допомоги не дуже допомагають.
— А тоді зробить вас рабами, — продовжує Іван, — не знаю, як ви, а я до армії пішов не тому.
— А чому ти пішов? — питає інший солдат, але ясно, що йому начхати на відповідь.
— Ми його приберемо, — каже Іван, — і станемо героями.
— Героями з ліками, — каже Пузій, киваючи, — А хто контролює ліки…
— Доста балачок, — каже Тодд, і я чую в його Шумі дискомфорт від того, як усе обертається, — то ми це робимо чи ні?