Тодд бере мотузку і рушає до мера, повз націлені в нього рушниці. Мої руки пітніють на віжках.
Це не може бути настільки просто.
Не може…
Мер простягує складені зап’ястки, і Тодд вагається, не хоче насправді до нього підходити.
— Раптом він щось утне, — не озираючись каже Тодд, — тоді негайно пристрельте.
— Із задоволенням, — відповідає Іван.
Тодд тягнеться вперед і починає намотувати мотузку на зап’ястки мера.
Ми чуємо кроки в соборі. Пузій вибігає, геть захеканий, у Шумі — буря.
— Ви сказали, ліки в підвалі, лейтенанте.
— Так і є, — каже Тодд. — Там я їх і бачив.
Пузій хитає головою.
— Порожньо. Порожнісінько.
Тодд повертається до мера.
— Отже, ти його перебазував. Кажи, куди?
— А то що? — питає мер. — Застрелиш?
— Власне, мені такий варіант більше до серця, — каже Іван.
— Куди ти їх заховав? — знову питає Тодд, його голос сильний, лютий.
Мер дивиться на нього, тоді на решту чоловіків, нарешті на мене в сідлі.
— Я дуже хвилювався через тебе, — каже він. — Ти, мабуть, заледве ходиш?
— Не дивись на неї, — кидає Тодд, підходячи ближче до нього, — очі свої з неї забрав, кажу.
Мер знову всміхається, далі простягуючи руки, ледве обплутані мотузкою.
— Добре, — відповідає, — я все скажу.
Знову оглядає всіх по черзі і розпливається в усмішці.
— Я їх спалив, — пояснює мер, — коли Спекли, на жаль, нас покинули, у ліках більше не було потреби, тому я спалив кожну піґулку і кожен цех, де їх робили, а тоді висадив у повітря лабораторію і повісив це на Відповідь.
Вражаюча тиша. Чуємо лише далекий РЕВ армії, що крокує на пагорб, крокує до своєї мети.
— Ти брехло, — нарешті озивається Іван, підступаючи до мера з наведеною рушницею, — і, як на те, тупе брехло.
— Ми ж не чуємо твій Шум, — каже Тодд, — ти не міг спалити все.
— Але ж Тодде, синку, — каже мер, хитаючи головою, — я ніколи й не приймав ліків.
Знову тиша. Я чую підозру в Шумі чоловіків. Я навіть бачу, як кілька з них відходять, думаючи про владу мера, про його можливості. Можливо, він може контролювати свій Шум. А якщо він може це…
— Він бреше, — я пригадую слова нянечки Койл, — він-бо Президент Брехні.
— Принаймні, ти нарешті визнала мене Президентом, — відповідає мер.
Тодд його штурхає.
— Кажи, де воно.
Мер відступає на крок, тоді відновлює баланс. Знову дивиться на нас. Я чую, як Шум кожного гучнішає, особливо Тодда, у нього — червоний і гучний.
— Я не брешу, панове, — каже мер, — якщо добре потренуватися, Шум можна контролювати. Його можна заглушити, — він знову дивиться на кожного з нас, знову з’являється усмішка, — його можна використати.
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я, ЧУЮ.
Але не можу розібрати, це його Шум…
Чи Тоддів.
— Я вже досить наслухався! — кричить Іван.
— Згоден, рядовий Ферров, — каже мер, — мені теж досить.
І тоді нападає.
39. Твій власний найгірший ворог
Я ВІЧЧУВАЮ, ЯК ПЕРШИЙ УДАР Шуму пролітає повз мене, вжух концентрованих слів і звуків і картинок пролітає над моїм плечем, просто в чоловіків із рушницями. Я здригаюся і припадаю до землі…
Бо чоловіки починають стріляти…
А я якраз на лінії вогню…
— Тодде! — кричить Віола, але рушниці продовжують стріляти, чоловіки кричать, а я перекочуюсь на жорстві, обдираю лікоть і повертаюся до капрала Пузія, котрий стоїть на колінах перед Анґаррад, спиною до мене, руки притулені до голови, він бессловесно кричить у землю, а Віола дивиться на нього і думає одне: якого біса тут коїться. Ше один солдат повалився на спину, впився пальцями в очі, ніби пробує їх вибрати, а третій лежить непритомний на животі. Решта двоє вже чкурнули в місто.
Шум летить від мера, гучніший і сильніший за все, що я бачив досі.
Значно гучніший, ніж тоді, у Залі Запитання.
І достатньо гучний, аби звалити п’ятьох чоловіків за раз.
Самий лише Іван тримається, одна його рука біля вуха, а другою пробує націлити рушницю на мера, проте ствол небезпечно гуляє туди-сюди…
БАХ
Куля влучає в землю перед моїми очима, засипаючи їх порохом і землею…
БАХ
Ще одна рикошетить від каміння в глибині собору…
— ІВАНЕ! — кричу йому.
БАХ
— Припини стріляти! Ти нас уб’єш!
БАХ
Його куля пролітає просто біля голови Анґаррад. Та стає на диби, я бачу, як Віола хапається за віжки, шокована, вона насилу втримується…
А тоді я бачу, як мер прямує, він йде вперед, вперед, вперед…