Дивиться на чоловіків, котрих атакує…
Проходить повз мене…
І я навіть не думаю…
Я зриваюся з землі, зупинити його…
А він повертається і жбурляє Шумом просто в мене…
Світ спалахує, це так моторошно, бо він до болю сліпучий, тепер ніби всім помітно, як сильно тобі болить, всі довкола дивляться і регочуть, і нема де заховатись, і ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО летить, туго звите, ніби куля, крізь тебе, доводячи тобі, що з тобою все не так, пригадуючи все те погане, що ти скоїв у житті, мовляв, ти нічого не вартий, ти бруд, ТИ НІЩО, твоє життя не має сенсу ані змісту, ані мети, і тобі нібито треба просто розламати свої стіни, роздерти те, ким ти є, і або вмерти або віддатися, так, подарувати себе єдиній людині, котра може тебе порятувати, котра здатна тебе контролювати, вона ж може все це припинити, вона може зробити все добре добре добре…
Але навіть Шум не може зупинити мій рух.
Так, я віччуваю всі ці випади, але всьодно налітаю на нього, всьодно врізаюся в нього і всьодно збиваю його на землю, на сходи собору.
Він крекче, бо я вибив із нього повітря, тому атака Шумом на секунду припиняється. Капрал Пузій кричить і падає на землю, Іван хапає ротом повітря, Віола гукає: «Тодде!», а тоді його рука опиняється на моїй шиї, стискує мою голову, і мер дивиться мені просто в очі…
І на цей раз він вдаряє мене зі всіх сил.
— Дай сюди зброю! — горлає мер, стоячи над Іваном, котрий припав до землі під ним, рука знову на вусі, але рушниця таки націлена в мера. — Негайно!
Я кліпаю, в очах пісок і порох, і пробую зрозуміти, де я…
Ти ніщо ти ніщо ти ніщо
— Дай мені рушницю, рядовий!
Мер горлає на Івана, знову і знову б’є його Шумом, Іван притискаєцця до землі…
Але рушниця все одно націлена…
— Тодде!
Біля моєї голови кінські ноги. Віола досі верхи на Анґаррад.
— Тодде, прокинься! — кричить вона.
Я дивлюсь на неї.
— Слава Богу! — скрикує вона, хоч на її лиці росчарування. — Дурна нога! Я не можу злізти з клятої коняки!
— Все добре, — заспокоюю я, хоть не знаю, чи дійсно добре, потім насилу встаю, а голова йде обертом.
Ти ніщо ти ніщо ти ніщо ти ніщо
— Тодде, що таке? — питає Віола, коли я підводжуся, тримаючись за віжки. — Я чую Шум, але…
— Рушницю! — мер наближаєцця до Івана, — зараз же!
— Мусимо йому допомогти, — кажу я…
Але здригаюся від потужної атаки…
Спалах Шуму такий білий, що в ньому майже видно, як між мером та Іваном вигинається повітря…
Іван голосно стогне і прикусує язик…
З рота цебенить кров…
А тоді він зойкає, як дитина, і падає навзнак…
І кидає рушницю…
Кидає просто в руки меру.
Той піднімає зброю, зводить курок і націлює на нас — усе одним плавним рухом. Іван смикається на землі.
— Що взагалі сталося? — питає Віола, явно надто зла, щоби перейматися рушницею.
Я піднімаю руки вгору, не відпускаючи віжки.
— Він може використовувати Шум, — кажу я, не відриваючи від нього очей, — може використовувати як зброю.
— Саме так, — мер знову всміхаєцця.
— Я чула тільки крики, — вона поглядає на чоловіків, котрі лежать на землі, вони дихають, але непритомні. — Що значить «як зброю»?
— Це правда, Віоло, — відповідає мер, — і то — найліпша зброя з усіх. Скажи чоловікові правду про нього і, — він штурхає Івана чоботом, — у нього можуть виникнути проблеми з прийняттям, — він хмуриться, — але вбити цим не вб’єш, — він знову дивиться на нас. — Принаймні поки що.
— Але… — вона в це не вірить, — як? Як ти можеш?..
— Я вірю у дві максими, люба дівчинко, — каже мер, повільно насуваючись на нас. — По-перше, якщо ти здатен контролювати себе, тоді здатен контролювати інших. По-друге, якщо ти можеш контролювати інформацію, тоді можна контролювати інших, — він либиться, очі зблискують, — ця філософія непогано мені прислужилася.
Я думаю про пана Гаммара. Про пана Коллінза. Про мугикання, яке долинало з дому мера у моєму рідному містечку.
— Ти навчив інших, — кажу я, — чоловіків із Прентісстауна, ти навчив їх контролювати Шум.
— Так, і вони засвоїли, хоч не всі однаково успішно, — відповідає він, — головне, що ніхто з моїх офіцерів не приймав ліків. Бо нащо? Покладатись на ліки — слабкість.
Він уже майже впритул.
Я — це Коло, а Коло — це я, кажу йому.
— Так, ти напрочуд добре почав, правда ж, Тодде? Так контролювати себе, поки ти робив просто невимовні речі з тими жінками.
Мій Шум червоніє.
— Ану заглухни, — кажу я, — я робив те, що ти мені казав…
— Я ж тільки виконував накази, — дражниться мер. — Притулок боягузів від початку часів, — він зупиняється за два метри від нас, рушниця націлена мені в груди, — будь ласка, Тодде, зніми її з коня.