— Що?
— Здається, в неї була проблема з ногами. Навряд чи вона зможе йти без твоєї помочі.
Я дотепер тримаю віжки в руках. У мене є думка, яку я пробую поховати.
ЛОШАТКО? питає Анґаррад.
— Запевняю, Віоло, — каже мер, — на випадок, якщо ти вирішиш втекти на цій прегарній тварині, запевняю, що всаджу в Тодда не одну кулю, — знову дивиться на мене, — хоч як мені це дошкулятиме.
Я вагаюся, думаю, чи не підстьобнути Анґаррад попри це, думаю, чи це не вихід для Віоли, щоб забратися геть звідси, і чи знайде потім вона собі безпечне місце.
— Ні, — Віола вже перекидає ногу через сідло, — без варіантів. Я тебе не покину.
Я беру її за руки і допомагаю злізти. Їй доводиться спертись на мене, аби встояти, але я її тримаю.
— Пречудово, — каже мер, — тож ходімо всередину і нарешті поговоримо.
— Отже, спершу про те, що мені відомо.
Він привів нас у колишню кімнату з круглим вікном із кольорового скла; але зараз вона відкрита вітрам із двох боків і згори, але вікно на місці, дивиться вниз, але дивиться на трощу.
Дивиться на крихітний розчищений майданчик із поламаним столом і двома стільцями.
На яких сидимо ми з Віолою.
— Наприклад, я знаю, — каже мер, — що ти не вбивав Аарона, Тодде, ти так ніколи й не зробив останній крок до того, щоби стати чоловіком, і насправді це Віола всадила в нього ножа.
Віола бере мене за руку і міцно стискає, показує, що все добре, хоч він і все знає.
— Мені також відомо, що Віола сказала тобі, мовляв, Відповідь ховається біля океану, коли я дозволив тобі втекти і поговорити з нею.
Мій Шум розпирає від злости і сорому. Віола стискає мою руку сильніше.
— Також мені відомо, що ти послав хлопця на ім’я Лі попередити Відповідь, — він схиляється на зламаний стіл, — і, звісно ж, я точно знаю, де і коли вони нападуть.
— Ти монстр, — кажу я.
— Ні, — відповідає мер, — просто лідер. Такий лідер, котрий може побачити кожнісіньку твою думку, про себе, про Віолу, про мене, про це місто, про таємниці, які, як тобі здається, ти зберігаєш. Я можу прочитати все, Тодде. Але ти мене не слухаєш, — він досі тримає рушницю, дивиться, як ми сидимо перед ним, — я все знав про те, що Відповідь нападе на світанку, ще перш ніж ти відкрив рота.
Я випростуюсь у кріслі.
— Що?
— Я почав збирати армію, ще перш ніж почав Запитувати Віолу.
Я підводжуся.
— Ти катував її просто так?
— Сядь, — каже мер, і маленький спалах від нього ослаблює мої коліна саме настільки, щоб я негайно сів, — не буває просто так, Тодде. Ти вже мав би знати мене достатньо, аби розуміти, що я нічого не роблю просто так.
Він встає з-за зламаного столу, демонструючи, що любить ходити і говорити.
— Тодде, я бачу тебе наскрізь. Від моменту, коли ми вперше до ладу зустрілися в цій самій кімнаті, у якій ти зараз сидиш переді мною. Я знав усе. Завжди.
Він дивиться на Віолу.
— На відміну від твоєї приятельки, котра виявилась міцнішою, ніж я був уявляв.
Віола хмуриться. Якби в неї був Шум, вона б йому полюбому наваляла.
Мені спадає на думку…
— Навіть не пробуй, — каже мер, — ти ще й близько не на тому рівні. Навіть капітану Гаммару ще вчитись і вчитись. Ти хіба себе покалічиш, може, й сильно, — він знову дивиться на мене, — але ти можеш навчитись, Тодде. Ти можеш піти значно, значно далі за будь-кого з цих бідолашних імбецилів, котрі пішли за мною з Прентісстауна. Бідолашний пан Коллінз хіба на попихача годиться, а капітан Гаммар — просто черговий доморощений садист, але ти, Тодде, ти, — його очі спалахують, — ти міг би вести армії.
— Я не хочу вести армії, — кажу я.
Він усміхається.
— У тебе, може, й не бути вибору.
— Вибір є завжди, — каже Віола коло мене.
— О, люди обожнюють на цьому наголошувати, — каже мер. — Їм від цього стає краще, — він підходить до мене і зазирає в очі, — але я стежив за тобою, Тодде. За хлопчиком, котрий не може вбити ближнього. Хлопчик, котрий пожертвує життям, аби врятувати кохану Віолу. Хлопчик, котрий почувався таким винуватим від жахливих речей, які він робив, що був мусив заглушити всі почуття. Хлопчик, котрий однаково відчував увесь біль, найменшу шкоду, яка відображалась на лиці жінок, яких він таврував.
Він нахиляється блище до мого лиця.
— Хлопчик, котрий відмовився втратити душу.
Я його віччуваю. Він у моєму Шумі, порпається там, перевертає все, громить кімнату моєї голови.