— Я робив жахливі речі, — кажу, хоч навіть не хотів.
— Але ти вже за них розплатився, Тодде, — його голос м’якший, майже ніжний. — Ти — твій власний найгірший ворог, ти караєш себе гірше, ніж я міг би й сподіватися. Чоловіки мають Шум, і як дають йому раду, хіба роблять себе трошки мертвими, але ти, хоч би як ти хотів, ти так не можеш. Бо ти, Тодде, чутливіший за будь-якого баченого мною чоловіка.
— Стули пельку, — я пробую відвести погляд, проте не можу.
— Але це робить тебе дуже сильним, Тодде Г’юїтте. У цьому світі отупіння та інформаційного перевантаження, хлопчику мій, чутливість — направду рідкісний дар.
Я затуляю вуха руками, але й далі чую його в себе в голові.
— Ти єдиний, кого я не зламав, Тодде. Єдиний, хто не впав. Єдиний, хто лишився невинним, попри кров на руках. Єдиний, хто досі називає мене мером у своєму Шумі.
— Я не невинний! — кричу, не розтуляючи вух.
— Ти міг би керувати разом зі мною. І міг би бути першим після мене. А коли ти навчишся контролювати свій Шум, навіть я тобі буду не рівня.
І знову слова гримлять у всьому моєму тілі.
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.
— Припини! — кричить Віола, але якось ніби здалечку, ніби вона за багато миль від мене.
Мер кладе руку мені на плече.
— Ти міг би стати мені сином, Тодде Г’юїтте, — каже він, — моїм справжнім і єдиним спадкоємцем. Я завжди хотів сина, котрий не був би…
— Тату? — чуємо ми всі, питання прорізаєцця крізь усе, ніби куля крізь туман.
Шум у моїй голові зупиняється, бо мер різко відступає назад, і я раптом відчуваю, що знов можу дихати.
За нами стоїть Дейві, в одній руці тримає рушницю. Він завів Смертоносного сходами нагору і зараз дивицця через руїну на нас трьох.
— Шо відбувається? Що це там за чоловіки на землі?
— Що ти тут робиш? — спохмурніло відрубує мер. — Битву вже виграли?
— Ні, тату, — каже Дейві, перелазячи через трощу до нас, — то була така хитрість, — він стає на землю біля мого стільця. — Привіт, Тодде, — він мені киває на знак вітання. Зиркає на Віолу, але не витримує її погляду.
— Що за така хитрість? — вимагає мер, і він уже злий як чорт.
— Відповідь не прийшла через пагорб, — каже Дейві, — ми зайшли в глиб лісу, але там жодного сліду від них, ніде нічого.
Я чую, як Віола тихенько зойкає, ніби втішене здивування зривається з її губ, перш ніж вона встигає навіть спробувати втамувати його.
Мер дивицця на неї, очі люті, лице глибоко, глибоко задумане.
І він націлює на неї рушницю.
— Нічого не хочеш нам пояснити, Віоло?
40. Нічого не змінюється, все змінюється
ТОДД УЖЕ ВСТАВ, відійшов від стільця і стовбичить між мною і мером, його Шум лютує так гучно і люто, що мер відступає на крок назад.
— Бачиш, яка в тобі сила, хлопчику мій? — питає він. — Ось тому ти дивився, як її Запитують. Твоє страждання робить тебе сильним. Я навчу тебе його опанувати, і разом ми…
— Торкнися її, — каже Тодд, — і я тобі кожну кінцівку з тіла повисмикую.
Мер усміхається.
— Я тобі вірю, — він піднімає рушницю, — але не все так просто.
— Тодде, — кажу я.
Тодд повертається до мене.
— Отак він і переможе. Розіграє нас одне проти одного. Як ти й казала. Мабуть, досить цього…
— Тодде, — я хочу встати, але мої дурнуваті кісточки не тримають, і я спотикаюсь. Тодд тягнеться до мене…
Але Дейві…
Дейві хапає мене за руку, він не дає мені впасти й опускає назад у крісло. Не дивиться мені в очі. Ні Тоддові. Ні батькові. Його Шум спалахує жовтим від сорому, тож він просто відступає від мене подалі.
— Ну, дякую, Девіде, — каже мер, нездатний приховати подив. — Отож, — він розвертається до мене, — якби ти зробила ласку і повідомила мені справжній план наступу Відповіді.
— Не кажи йому нічого, — каже Тодд.
— А я і не знаю нічого, — відповідаю, — певно, Лі добіг…
— Часу в нього було замало, це ясно як день, — відрізає мер, — тож очевидно, що сталося, чи не так, Віоло? Твоя нянечка знову тебе розвела. Якби бомба вибухнула, як заплановано, то було б уже неважливо, правильна в тебе інформація чи ні, бо ти — як і я — за її сподіваннями вже мали бути мертві. Але якби тебе спіймали, тоді що ж. Найкращий брехун той, хто вірить, що каже правду.
Я нічого не кажу, бо як вона могла мене розвести, якшо це просто Лі її підслухав…
Раптом я думаю.
Вона хотіла, шоб він її підслухав.
Вона знала, шо він не зможе мені не розповісти.