— Отже, її план чудово спрацював, еге ж, Віоло? — тінь призахідного сонця падає на лице мера, вкриває його чорнотою. — Поворот за поворотом, брехня за брехнею. Вона зіграла на тобі, як на скрипочці, еге ж?
Я палю його поглядом.
— Вона тебе поб’є, — кажу йому, — вона не менш хоробра, ніж ти.
Він щириться.
— Я б навіть сказав, що вона хоробріша за мене.
— Тату? — гукає Дейві.
Мер кліпає, ніби забув, що його син тут.
— Що, Девіде?
— Як щодо армії? — Шум Дейві повний збентеження, він виснажений і прагне розібратися, що взагалі робить його тато, але легше від цього не стає. — Шо нам тепер робити? Куди далі йти? Капітан Гаммар чекає твоїх наказів.
Навколо нас тихий і настраханий РЕВ Нового Прентісстауна висотується з будинків, але у вікнах — жодного обличчя, а з-за пагорба з перевалом — чорне, плутане гудіння армії. Їх досі видно на схилі, вони блищать, як вервечка чорних жуків, що лізуть один на одного.
А ми сидимо з мером і його сином тут, у відкритих руїнах собору, ніби ми єдині люди на планеті.
Мер знову дивиться на мене.
— Отже, скажи, Віоло. Що нам тепер робити?
— Вам треба здатися, — кажу, дивлячись на нього, не кліпаючи, — бо ви вже програли.
Він усміхається.
— Звідки вони йдуть, Віоло? Ти ж кмітлива дівчинка… Ти ж мала чути щось, бачити якийсь натяк на її справжні плани?
— Вона тобі не скаже, — кидає Тодд.
— Я не можу, — погоджуюсь я, — тому що не знаю.
Я замислююся, але що тут придумаєш…
Хіба що вона мені щось казала про східну дорогу…
— Я чекаю, Віоло, — мер націлює рушницю на голову Тодда, — його життя на кону.
— Тату? — питає Дейві, його Шум променіє шоком. — Шо це ти твориш?
— Не зважай, Девіде. Залазь на коня. Зараз відправлю тобою термінове послання капітану Гаммару.
— Чого ти цілишся в Тодда, тату?
Тодд озирається на нього. Я теж. І мер теж.
— Ти ж його не застрелиш, — каже Дейві, — ти не можеш, — його щоки розчервонілись так палко, що їх видно у присмерку, — ти казав, він твій другий син.
У Шумі Дейві незручна тиша, яку він пробує ховати.
— Тепер бачиш, що таке влада, Тодде? — питає мер. — Глянь, як ти вплинув на мого сина. Ти вже маєш послідовника.
Дейві дивиться мені просто в очі.
— Скажи йому, де вони, — у його Шумі тривога, тривога за те, як воно все обертається, — нумо, просто скажи.
Я дивлюсь на Тодда.
А він — на рушницю Дейві.
— Так, Віоло, скажи, чому б ні, — питає мер, — ти ж у нас така розумниця. Вони навідаються із заходу? — він дивиться на каскади, найвищу точку обрію, де сонце зникає за зиґзаґом дороги, врізаної в пагорб, у той самий пагорб, з якого я лише раз спустилась і більше ніколи не піднімалась назад. Мер повертається до мене.
— Чи, може, з півночі, хоч там їм треба якось перетнути річку? Чи з пагорба на сході? Так, може, саме з того пагорба, де твоя нянечка підірвала вежу і позбавила тебе шансів зв’язатися зі своїми.
Я знову стискаю зуби.
— І ти досі вірна після всього того?
Я мовчу.
— Ми можемо влаштувати засідки, тату, — пропонує Дейві, — у різних місцях. Звідкись вони та прийдуть.
Мер вичікує ще хвилину, дивиться на нас. Нарешті повертається до Дейві і каже:
— Повідомиш капітану Гаммару ось що…
Але його перериває далекий БАБАХ.
— Далі на сході, — каже Дейві, коли ми всі повертаємось туди, хоч погляд впирається в стіну собору.
Таки на сході.
Саме на тій дорозі, що вона й казала.
Вона змусила мене думати, що правда це брехня, а брехня це правда.
Якщо я з цього виберусь, нам із нею треба буде серйозно поговорити.
— Зал Запитання, — каже мер, — ну, звісно. Де б іще вони…
Він знову зупиняється, схиляє голову, прислухається. Ми чуємо звук за кілька секунд після нього. Чийсь Шум — хтось щодуху біжить до собору з тилу, дорогою, якою ми сюди прийшли, біжить вздовж катедри, до входу, забігає до нас, зіпає.
Це рудоволосий солдат, той що втік. Він явно й не бачить, хто перед ним, ломлячись просто в потрощену будівлю.
— Вони йдуть! — кричить він, — Відповідь іде!
Від мера пролітає згусток Шуму, і рудоволосий солдат валиться навзнак, але знаходить опору.
— Спокійно, рядовий, — каже мер слизьким, зміїним голосом, — давай ясніше.
Солдат важко дихає, ніби не може перевести дух.
— Вони захопили Зал Запитання, — він дивиться на мера затравлено, — вони перебили солдатів.
— Звісно ж, перебили, — каже мер, не відпускаючи рудоволосого поглядом, — скільки їх там?
— Двісті, — рудоволосий солдат уже й не кліпає, — але вони ще ж випускають ув’язнених.