— Яка у них зброя?
— Рушниці. Трасери. Гранатомети. Облогова артилерія на возах, — солдат тарабанить як заведений.
— Як взагалі битва?
— Вони люто б’ються.
Мер здіймає брову, не відводячи погляд.
— Дуже люто б’ються, сер, — солдат не кліпає, він не може відвести погляд від мера попри все бажання. Ще один далекий БАБАХ, і всі, окрім мера і солдата, здригаються. — Вони прийшли на війну, — каже солдат.
Мер тримає його погляд.
— Тоді ти мав би спробувати їх зупинити, так?
— Тобто, сер?
— Ти ж мусив взяти рушницю і не дати Відповіді зруйнувати твоє місто.
Солдат ніби збентежений, але не кліпає.
— Я мусив…
— Ти повинен бути на передовій, солдате. Настала година скрути.
— Настала година скрути, — повторює солдат, ніби не чує себе.
— Тату? — питає Дейві, але мер його ігнорує.
— Чого ти чекаєш, солдате? — дратується мер. — Поспішай у бій.
— Так, час у бій, — каже солдат.
— Гайда! — мер зненацька гаркає і рудоволосий солдат кидається геть, дорогою назустріч Відповіді, рушниця напоготові, нерозбірливо горлаючи, він летить на Відповідь так само швидко, як летів від неї.
Ми у приголомшеній тиші дивимось, як він біжить.
Мер бачить, що Тодд витріщився на нього з роззявленим ротом.
— Так, хлопчику мій, у цьому я теж кращий.
— Ти ж його послав на смерть, — кажу я, — от що ти зробив…
— Лише змусив його відчути свій обов’язок, — відповідає мер, — ні більш, ні менш. До речі, це захоплива дискусія, але мусимо закінчити її пізніше. Боюсь, наразі я мушу попросити Дейві зв’язати вас обох.
— Тату? — Дейві приголомшений.
Мер дивиться на нього.
— А тоді скачи до капітана Гаммара, хай виводить армію униз на головну дорогу, і якомога швидше, — він звужує очі і дивиться вдалину, — бо настав час останньої битви.
— Я не можу його зв’язати, тату, це ж Тодд!
Мер на нього й не дивиться.
— З мене вже досить цього, Девіде. Коли я даю тобі прямий наказ…
БАБАХ!
Він замовкає, і ми все дивимося вгору.
Бо цього разу інакше, звук інакший. Ми чуємо тихеньке шшух, у повітрі наростає гуркіт, і він щомиті гучнішає.
Тодд збентежено дивиться на мене.
Я лише знизую плечима.
Ніколи не чула нічого подібного.
Ревіння гучнішає, заповнюючи темне небо.
— Це не схоже на бомбу, — каже Дейві.
Мер дивиться на мене.
— Віоло, скажи…
Він замовкає і повертає голову. І всі ми розуміємо. Звук іде не зі сходу.
— Звідти, — показує Дейві, махаючи рукою на водоспад, туди, де небо ще яскраво-рожеве від присмерку.
Мер знову дивиться на мене.
-— Заголосно як для простого трасера, — його лице напружується. — У них є ракети? — він робить такий великий крок, що мало не наступає на мене. — Вони збудували ракети?
— Ану назад! — кричить Тодд, знову пробуючи стати між нами.
— Я дізнаюся, що це таке, Віоло, — каже мер. — Ти мені скажеш!
— Я не знаю, що воно! — відповідаю.
Тодд кричить і погрожує.
— Хоч пальцем її торкнешся…
— Стає голосніше! — кричить Дейві, затуляючи вуха руками. Ми всі повертаємось до західного обрію, дивимось, як на ньому злітає цятка, губиться в останніх променях сонця, тоді знову з’являється, швидко збільшуючись.
І летить просто на місто.
— Віоло! — сичить мер крізь зціплені зуби, жбурляє в мене якийсь Шум, але я не відчуваю те, що там відчувають чоловіки.
— Я НЕ ЗНАЮ! — кричу.
А тоді Дейві, котрий не відривав погляду, каже:
— Це корабель.
41. Мить Дейві Прентісса
ЦЕ Ж КОРАБЕЛЬ.
Це, дідько, корабель.
— Твої люди, — кажу Віолі.
Але вона тільки хитає головою, але не заперечує, вона просто дивиться, як корабель піднімається над водоспадом.
— Надто малий для колонізаторського, — каже Дейві.
— І зарано, — каже мер, цілячи в нього, ніби він зміг би підбити його на такій відстані, — їх ще місяці два не мало би бути.
Як на Віолу, по ній не скажеш, шо вона це все почула, та її лицем розпливається надія — така болюча надія, що від цього в мене стискається серце.
— Розвідувач, — шепоче вона, так тихо, що це чую лише я, — ще один розвідувач. Вони послали шукати мене.
Я повертаюсь до корабля.
Він пролітає над верхів’ям кручі з водоспадом і знижується понад річкою.
Корабель-розвідувач, точно такий, як розбився на болоті, який убив її батьків і закинув її в цей світ стільки місяців і житів тому. Він досі здаєцця величезним як будинок, його куці крила видаюцця натто короткі, аби втримуватися в повітрі, але з хвостової частини вилітає вогонь, і він таки летить, летить і летить уздовж течії ріки, ніби дорогою, хоч донизу іще добрих кількасот метрів.