— Він уже казав це, — нагадую Дейві, — але не тобі.
— Він тебе контролює, — кричить Віола, — своїм Шумом, щоб…
— Будь ласка, попроси Віолу вгомонитися, — наказує мер.
— Тихо будь, Віоло, — відповідає Дейві, і голос його тихий, а очі не кліпають.
— Дейві! — кричу я.
— Він просто пробує контролювати тебе, Девіде, — каже мер, піднімаючи голос, — як від початку робив.
— Шо? — питаю я.
— Від початку, — бурмоче Дейві.
— Думаєш, хто затримував твоє підвищення, синку? — мер запитує вголос, запитує просто посеред мозку Дейві. — Як думаєш, хто доповідав мені про всі твої невдачі?
— Тодде? — слабко питає Дейві.
— Він бреше, — кажу я, — глянь на мене!
Але у Дейві голова йде обертом. Він завмерло дивиться на свого тата, тепер взагалі не рухається.
Мер важко зітхає.
— Так видно, що доведеться робити це самому.
Він підходить, відганяючи нас назад дулом рушниці. Хапає Віолу і піднімає на ноги. Вона скрикує від болю в кісточках. Я автоматично кидаюсь допомогти, але він штовхає її вперед, такшо вона стоїть просто перед ним, а рушниця дивиться їй у спину.
Я відкриваю рота закричати, погрожувати, проклинати…
Але першим отямлюється Дейві.
— Приземляється, — тихо каже він.
Ми всі озираємось на схід. Корабель закладає мале коло, облітає верхів’я горба на схід від міста…
Може, навіть саме там, де колись стояла вежа…
Він розвертається і зависає над деревами…
А тоді повільно знижується, зникаючи з виду…
Я теж повертаюсь до Дейві, бачу, що його очі затуманені та розгублені…
Але він більше не дивиться на свого тата…
Він дивиться на корабель…
А тоді повертає голову і дивиться на мене…
— Тодде? — питає він, ніби щойно прокинувся… І його рушниця на місці, просто звисає з руки… І ще раз…
Пробач мені.
Я кидаюся вперед і вихоплюю в нього зброю. Він і не опирається, просто відпускає, відпускає просто в мої руки, і я відразу її піднімаю, наставляю, зводжу і націлюю в мера.
А той всміхається, бо досі впирає рушницю в спину Віолі.
— То в нас патова ситуація, так? — мер либицця від вуха до вуха.
— Відпусти її, — кажу.
— Девіде, забери, будь ласка, свою рушницю в Тодда, — каже мер, але мусить дивитись на мене, пильнувати рушниці.
— Не роби цього, Дейві.
— Припиніть! — каже Дейві здавленим голосом, Шум вирує. Я віччуваю, як він притуляє долоні до скронь. — Гей ви, двоє, ви не можете це припинити нафіг?
Але мер досі дивиться на мене, а я — на мера.
Все місто чує, як знижуєцця корабель, це чути понад Шум армії, котра тепер марширує з пагорба вниз, понад далекі бабахи Відповіді, що теж суне дорогою, понад нажаханий, прихований РЕВ Нового Прентісстауна, шо нас оточує, не знаючи, шо усе їхнє майбутнє залежить саме від цього моменту і віттого, шо відбуваєцця просто зараз, все залежить тільки від нас із мером і від наших рушниць.
— Відпусти її, — кажу.
— Та навряд чи, Тодде, — я чую, як від нього гуркоче Шумом.
— Мій палець на гачку, — кажу, — спробуєш вдарити мене Шумом, і ти мрець.
Мер усміхається.
— І то правда. Але запитай себе ось що, друже Тодде: коли ти нарешті вирішиш натиснути на той гачок, чи зможеш ти зробити це достатньо швидко, щоб я не встиг натиснути на свій? Чи вб’є моя смерть твою любу Віолу? — він опускає голову. — Ти зможеш із цим жити?
— Ти помреш, — кажу йому.
— Вона теж.
— Давай, Тодде, — каже Віола. — Він не має перемогти.
— Цього теж не буде, — відповідаю їй.
— І що, дозволиш йому цілитися у свого рідного тата, Девіде? — питає мер.
Але не відривається від мене.
— Часи змінюються, Дейві, — кажу я, дивлячись на мера, — тут ми всі й маємо вирішити, як воно буде далі. Ти теж.
— Чого все має бути так? — питає Дейві. — Ми можемо поїхати разом. Можемо поїхати верхи і…
— Ні, Девіде, — каже мер, — ні, так точно не вийде.
— Опусти ствол, — кажу йому. — Опусти і покінчімо з цим.
Очі мера зблискують, і я знаю, що далі…
— Припини, — кажу, несамовито кліпаючи і дивлячись йому над плече.
— Тобі тут не виграти, — каже мер, і я чую його голос удвічі гучніше, втричі, легіон його — у моїй голові. — Ти не можеш вистрелити в мене і гарантувати її життя, Тодде. Ми всі знаємо, що на такий ризик ти не підеш.
Він робить крок уперед, учепившись у Віолу за своєю спиною. А та лише скрикує — від болю в кісточках.
Але я розумію, що сам відступаю на крок назад.
— Не дивись йому в очі, — каже вона.
— Я стараюсь, — відповідаю, але навіть звук його голосу вгризаєцця в мене.