— Це невелика втрата, Тодде, — каже мер, так гучно в мою голову, ніби сам мозок вібрує, — я бажаю твоєї смерти не більше, ніж своєї. Все, що я сказав раніше, — правда: я хочу, щоб ти був біля мене. Я хочу, щоб ти був частиною майбутнього, як ми створимо з людьми, котрі прилетіли на тому кораблі.
— Стули пельку, — кажу йому.
Але він наступає.
А я відступаю.
І зрештою заходжу за спину Дейві.
— Віолі я теж не бажаю зла, — каже мер, — хай там що, але я пообіцяв вам майбутнє. І від обіцянки не відмовлюся.
Я навіть не дивлюсь на нього, але його голос гуде в мене в голові, обтяжує голову, такшо легше мені, мабуть…
— Не слухай його! — кричить Віола. — Він же брехло.
— Тодде, — каже мер, — я вважаю тебе своїм сином. Справді.
І Дейві повертається до мене, його Шум обнадійливо здіймається, і він каже:
— Нумо, Тодде, ти чув?
І його Шум теж тягнецця до мене, його тривога і турбота тягнуцця, як пальці й руки, і вони просять мене, навіть благають лише про одне — скласти зброю, так, просто покласти зброю, і тоді усе стане гаразд, усе це припиницця…
І він каже:
— Ми б могли бути братами…
І я вдивляюся в очі Дейві…
І бачу в них себе, бачу в його Шумі себе, бачу мера своїм татом, Дейві — братом, Віолу — нашою сестрою…
Бачу обнадіяну посмішку, що розповзається вустами Дейві…
І втретє мушу просити…
Пробач.
Я націлюю рушницю на Дейві.
— Відпусти її, — кажу меру, нездатний глянути Дейві в лице.
— Тодде? — Дейві здивовано наморщує лоба.
— Що я сказав?! — підвищую голос.
— А то що, Тодде? — дражниться мер, — Застрелиш його?
Шум Дейві розливається запитаннями, здивуванням і шоком…
У ньому здіймається зрада…
— Кажи, Тодде, — каже мер, — а то що?
— Тодде? — знову каже Дейві, цього разу тихіше.
Я швидко дивлюся йому в очі і відводжу погляд.
— Інакше я застрелю Дейві, — кажу, — я застрелю твого сина.
Шум Дейві вже струменіє розчаруванням, розчаруванням таким густим, шо воно спадає з нього, як багно. Я навіть не відчитую в його Шумі злости, а це ше гірше. Він навіть не думає наскочити на мене, побити мене чи вирвати зброю.
У його Шумі — лише я, котрий цілиться в нього з рушниці.
Єдиний друг цілиться в нього з рушниці.
— Пробач, — шепочу.
Але він, здається, не чує.
— Я ж віддав тобі твою книжку, — каже він, — я ж тобі віддав кляту книжку.
— Ану відпусти Віолу! — кричу, не дивлюсь на Дейві, мій Шум гучно захльоскує самокатування. — А то Богом клянусь…
— Ну то вперед, — каже мер, — стріляй.
Дейві дивиться на мера.
— Тату?
— З нього все одно паскудний син, — каже мер, усе підштовхуючи Віолу рушницею вперед. — Чому, ти думаєш, я послав його на передову? Бо сподівався, що він принаймні загине як герой.
На лиці Віоли відбивається біль, але цього разу не через кісточки.
— Він досі не опанував Шум, — продовжує мер, дивлячись на Дейві, а його Шум…
Не можу передати, що нагадує його Шум.
— Він ніколи не виконував накази, якщо міг не виконувати. Не зміг упіймати тебе. Не зміг подбати про Віолу. Єдиний прогрес, який я в ньому бачив — завдяки твоєму впливу, Тодде.
— Тату… — починає Дейві.
Але тато його ігнорує.
— Це тебе я завжди хотів мати за сина, Тодде. Саме тебе. А не цей зайвий рот.
А Шум Дейві…
О Господи, Шум Дейві…
— ВІДПУСТИ ЇЇ! — кричу, щоб не доводилось це чути. — Я його застрелю, їй-богу застрелю!
— Не застрелиш, — каже мер, знову посміхаючись. — Всі знають, що ти не вбивця, Тодде.
Він знову штурхає Віолу вперед…
Вона зойкає від болю…
Віола, думаю я…
Віола…
Стискаю зуби і піднімаю рушницю…
Зводжу…
І я кажу правду…
— Щоби врятувати її, я вб’ю, — кажу.
Мер нарешті зупиняється, не йде вперед. Переводить погляд із мене на Дейві і назад.
— Тату? — питає Дейві. Його лице скорчене, осунуте.
Мер знову дивиться на мене, читає мій Шум.
— Ай справді, так? — каже він, майже нечутно. — Ти б його вбив. Заради неї.
Дейві знову дивиться на мене, очі вологі, але з’являється й злість.
— Не треба, Тодде. Не треба.
— Відпусти, — кажу, — негайно.
Мер досі переводить погляд із мене на Дейві, бачить, що я серйозно, бачить, що я це дійсно зроблю.
— Просто поклади зброю, — гарчу, не дивлячись в очі Дейві, не дивлячись на його Шум, — це кінець.
Мер глибоко вдихає, тоді видихає.
— Добре, Тодде, — каже він, — твоя воля.
Він відступає від Віоли.
Мої плечі опускаються.