А тоді він стріляє.
42. Кінець гри
— ТОДДЕ! — кричу я, звук пострілу прокочується повз моє вухо, стираючи всі звуки, крім себе, цілий світ зменшується до незнання, чи все з ним гаразд, чи в нього влучили, чи…
Але це не він…
Він тримає рушницю…
Він не стріляв з неї…
Він стоїть біля Дейві…
А той падає на коліна…
Здіймаючи дві хмарки пороху, опускаючись на гравій…
— Тату? — питає він, голос благальний, як у кошеняти…
А тоді кашляє, закалюючи губи кров’ю…
— Дейві? — питає Тодд, його Шум гучить так, ніби то його підстрелили…
І я бачу…
Отвір у грудях Дейві, у тканині його однострою, якраз під комірцем…
І Тодд біжить до нього, падає біля нього на коліна…
— Дейві! — кричить він.
Але Шум: Дейві дивиться на батька…
Запитання, купа запитань…
На обличчі — шок…
Його рука тягнеться до рани…
Він знову кашляє…
І давиться…
Тодд теж дивиться на мера…
Його Шум нуртує…
— Шо ти наробив? — питає він.
— ЩО ТИ НАРОБИВ! — горлаю я.
— Я викреслив його з цього рівняння, — спокійно каже мер.
— Тату? — знову питає Дейві, простягаючи до нього скривавлену руку…
Але його тато дивиться лише на мене.
— Ти завжди був мені ріднішим сином, Тодде, — каже мер. — Ти мав потенціал, мав силу, і я буду пишатися, якщо ти служитимеш опліч мене.
Тату? питає Шум Дейві…
І він чує все це…
— Ти сраний монстр, — кажу я, — я тебе вб’ю…
— Ти до мене приєднаєшся, — каже мер, — і ти сам знаєш, що приєднаєшся. То лише питання часу. Девід був слабкий, просто ганьба…
— ЗАГЛУХНИ! — кричу я.
Тодде? чую…
Опускаю погляд…
Дейві дивиться на мене…
Його Шум піницця…
Піницця запитаннями, збинтеженям і страхом…
Тодде?…
Тодде?…
Вибач…
Вибач…
— Дейві, не треба, — починаю казати…
Але його Шум далі піницця…
І я бачу…
Я бачу…
Я бачу правду…
Оце нарешті воно…
Він показує мені правду…
Все, шо він від мене ховав був…
Про Бена…
Все дуже заплутане, все поспіхом…
Образи Бена, шо жене дорогою до Дейві…
Образи коня Дейві, шо стає дибки…
Образи Дейві, шо стріляє, падаючи…
Образи кулі, шо вдаряє Бена в груди…
Вен відповзає в кущі…
Дейві надто наляканий, аби іти за ним…
Дейві надто наляканий, аби розповісти мені правду опісля…
Після того, як я став його єдиним другом…
Я не хотів, каже його Шум…
— Дейві… — кажу я.
Вибач, — думає він.
І правда всюди…
І він так шкодує, і вибачається…
Вибач за все…
За Прентісстаун…
За Віолу…
За Бена…
За кожен промах і кожну хибу…
За те, що підвів свого тата…
І він дивиться на мене…
І він благає мене…
Він благає мене…
Ніби я — єдиний, хто може йому пробачити…
Ніби я єдиний маю владу…
Тодде?…
Прошу…
А я можу відповісти лише «Дейві…»
І страху, і жаху в його Шумі надто багато…
Надто багато…
А тоді все припиняється.
Дейві сіпається, його очі досі розплющені, вони досі дивляться на мене, вони досі благають (присягаюся) пробачити його.
Але сам він лежить нерухомо.
Дейві Прентісс мертвий.
— Ти з глузду з’їхав, — кажу меру, що стоїть
у мене за спиною.
— Ні, — каже він, — ви від початку мали рацію, ви обоє. Не можна любити щось настільки, щоб цим тебе можна було контролювати.
Сонце вже сіло, але небо й досі рожеве, Шум міста досі РЕВЕ, здалеку лунає черговий Бабах!, то підходить Відповідь, а корабель уже, мабуть, сів. Мабуть, відчиняє двері. Хтось, можливо, Сімон Воткін чи Бредлі Тенч, люди, котрих я знаю, ті люди, котрі знають мене, певно, вже визирають надвір, думають, де ж це вони приземлилися.
А Тодд собі клячить над тілом Дейві Прентісса.
І раптом Тодд підводить голову…
Його Шум кипить і палає, і я чую його скорботу, і сором, і лють…
І він зводиться на ноги…
І піднімає рушницю…
І я бачу себе в його Шумі, бачу там і мера, позаду мене, рушниця націлена, очі сяють тріумфом.
І я точно знаю, що зробить Тодд.
— Нумо, — кажу я, живіт зводить, але це правильно, правильно, правильно…
І Тодд підносить рушницю до очей…
— Зроби це!
І мер сильно мене штурхає, від чого ногами розходяться блискавки болю, і я нічого не можу вдіяти, я кричу і валюся вперед, вперед, на Тодда, вперед, на землю…