І мер знову це робить…
Використовує мене, щоби контролювати Тодда…
Бо Тодд теж нічого не може вдіяти…
Він плигає, щоби спіймати мене…
Спіймати, поки я падаю…
І мер атакує.
Мій мозок вибухає, пече і лютує всім, що він в нього кидає, і це хіба ляпас, це ж ніби розпечений метал вштрикнули просто в середину того, чим я є, і коли я стрибаю вперед, аби спіймати Віолу, він вдаряє мене так сильно, що моя голова відкидається назад, і от знову голос мера, але чомусь і мій голос теж, чомусь її теж, і всі ті голоси торочать як заведені: ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО…
Наші тіла досі рухаються разом, я відчуваю, як ми влітаємо одне в одного, відчуваю, як її тім’я врізається мені в губи і ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, вона падає мені на груди, падає до моїх безвольних рук, і ми разом котимось на жорству, а сирена зриває мені дах ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, і я відчуваю, як рушниця падає і віцтрибує, і я відчуваю її вагу на собі, я чую її з іншого боку місяців, і вона кличе мене на ім’я, і ТИ НІЩО, вона каже «Тодде», ТИ НІЩО ТИ НІЩО, вона каже «Тодде!», і я ніби дивлюсь на неї з-під води і бачу, як вона пробує зіпнутись на руках, аби захистити мене, але мер над нею замахується рушницею, тримаючи за ствол, і б’є її в потилицю, і вона падає на бік…
І мій мозок кипить…
Мій мозок кипить…
Мій мозок кипить…
ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО…
І я бачу її очі, саме коли вони заплющуються…
І я відчуваю її на собі…
І я думаю: Віола…
Я думаю: ВІОЛА!
Я думаю: ВІОЛА!!!
І мер відступає від мене, ніби його щось вкусило.
— Отакої, — він трусить головою, а я кліпаю від дзижчання, котре досі бринить у моєму мозку, поки мої очі не перефокусовуються, а мої думки знову мої, — от казав я тобі, хлопче, у тобі є сила.
І його очі розплющені, ясні, натхненні.
І він знову вдаряє мене Шумом.
Я затуляю вуха руками (вже не тримаю зброю, не тримаю зброю), ніби це може помогти, але Шум ти чуєш не вухами — він там, усередині моєї голови, він усередині моєї самости, вторгається в мене, ніби я взагалі не маю ніякого… я ТИ НІЩО ТИ НІЩО ТИ НІЩО, мій власний Шум розвертається і б’є в мене, ніби я б’ю себе власними кулаками ти ніщо ти ніщо ти ніщо…
Віола, думаю я, але я зникаю, я западаюся глибше, я слабший, мій розум торохтить…
Віола…
Віола, чую я, ніби з дна каньйону. Моя голова болить, кровить від удару мера, лице в пилюці, очі напіврозплющені, але нічого не бачать…
Віола, знов чую я.
Я широко розплющую очі.
Тодд знову завалюється на каміння, вуха затулені руками, очі міцно заплющені…
А мер стоїть над ним, і я чую той самий крик, що й раніше, той самий брязкіт, лазерно-яскравий Шум летить просто в нього і…
Віола, чую я поміж брязкоту…
І я відкриваю рота…
І я кричу…
— ТОДДЕ! — чую криком звідкись із зовні…
І це вона…
Це вона…
Це вона…
І вона жива…
І її голос дотягуєцця до мене…
Віола…
Віола…
ВІОЛА…
Я чую стогін, і Шум у моїй голові знову зупиняється, і я розплющую очі, а мер точиться назад, руку приклав до вуха, бо в нього той самий рефлекс, шо й у всіх…
У всіх, коли їх атакують Шумом.
ВІОЛА, знову думаю я, просто в нього, але він пригинаєцця і націлює на мене рушницю. Я думаю знову…
ВІОЛА
І знову…
ВІОЛА
І він відходить назад, і перечіпляєцця об тіло Дейві, падає назад, на нього, на жорству…
Я зриваюся…
І я біжу до неї…
Він біжить до мене, руки розпростерті, він тягнеться, охоплює мене за плечі, потім садовить мене і каже: «Ти ціла, ти ціла, ти ціла…»
А я кажу: «Він досі озброєний…»
І Тодд повертається…
І я повертаюся, а мер стає на ноги, дивицця на мене, і от знову клятий Шум, але я відкочуюсь від нього, і я чую, як він переслідує мене, а я тікаю від нього по камінню, дряпаюсь туди, де я впустив свою рушницю і…
І постріл…
І пилюка злітає просто перед моїми долонями…
Долонями, що тяглись до рушниці…
І я зупиняюсь…
І він знову дивиться на мене…
І я чую, як вона знову кличе мене на ім’я…
І я знаю, шо вона все розуміє…
Розуміє, шо мені треба чути, як вона кличе мене на ім’я…
І так я можу використати її ім’я як зброю…
— Навіть не думай, Тодде, — каже мер, дивлячись на мене вздовж ствола…
І я чую голос у голові…
Не атаку…
Слизька, зміїста, звивиста версія його голосу…