Та, якою він починає керувати моїми рішенями…
Та, яка перетворює їх на його…
— Ти більше не битимешся, — каже він…
І підходить на крок ближче…
— Ти більше не битимешся, і на цьому край…
Я відвертаюсь від нього…
Але мушу повернутись…
Мушу глянути йому в очі…
— Слухай мене, Тодде…
Його голос сичить мені між вухами…
І як же лехко буде просто…
Просто…
Просто відкинутись…
Відкинутись назад і зробити, що він скаже…
— Ні! — кричу я…
Але мої зуби зціплені…
А він досі там…
Досі пробує змусити мене…
І я зроблю…
Я зроблю…
ТИ НІЩО…
Я ніщо…
— Саме так, Тодде, — мер наближається, і його рушниця дивицця на мене, — ти ніщо.
Я ніщо…
— Але… — каже він.
І його голос — шепотіння, що шкрябається наглибшою частиною мене…
— Але, — каже він…
— Я зроблю з тебе дещо.
І я дивлюся просто йому в очі…
Очі, котрі — безодня, у яку я падаю…
Вгору і в чорноту…
І кутиком ока…
Я щосили кидаю камінь, і коли він вилітає з руки, молюся, щоби приціл був такий точний, як ото казав Лі…
Молюся, Господи, прошу…
Якщо ти там…
Прошу…
І бух!
Влучає меру просто в скроню…
З’являється страшне відчуття розриву, ніби з мого Шуму видирають смужку…
І безодня зникла…
Відвернулась…
І мер смикається убік, тримаючись за скроню, звідти вже цебенить кров…
— ТОДДЕ! — кричить Віола…
І я дивлюся на неї…
Дивлюсь на її руку, простягнуту в напрямку польоту каменя…
І бачу її…
Моя Віола.
І я стаю на ноги.
Він стає на ноги.
Випростується…
І я знову кричу його ім’я…
— ТОДДЕ!
Бо воно дещо робить…
Дещо робить із ним…
Дещо робить йому…
А мер помиляється…
Помиляється всуціль і всюди…
Річ не в тім, щоб не слід любити когось так, щоб це почуття тебе контролювало.
Річ у тім, що ми потребуємо любити когось так, аби нас не змогли контролювати.
І це не слабкість…
Це найбільша сила…
— ТОДДЕ! — знову гукаю я…
І він дивиться на мене…
І я чую своє ім’я в його Шумі…
І я знаю…
Серцем розумію…
Просто зараз…
Тодде Г’юїтте…
Разом ми зможемо все…
І ми переможемо…
Мер уже підводить погляд, хоч іще в напівприсяді, з-поміж пальців, якими він затуляє скроню, цебенить кров…
Він повертається глянути на мене, на лиці — похмура міна…
І ось його Шум…
І…
ВІОЛА
Я його відбиваю…
Він сахається…
Але пробує ще раз…
ВІОЛА
— Ти нас не переможеш, — кажу я…
— Я можу, — каже він, зціплюючи зуби, — і переможу.
ВІОЛА
Він знову здригається…
Пробує підняти рушницю…
Я щосили його б’ю…
ВІОЛА
Він губить рушницю і точиться назад…
Я чую, як його Шум бринить до мене, пробує пірнути до мене в голову…
Але його голова болить…
Від моїх власних атак…
Моїх власних, добре націлених атак…
— І що це, по-твоєму, доводить? — кидає він. — У тебе є сила, але ти не знаєш, як нею володіти.
ВІОЛА
— У мене якраз все гаразд, — кажу я.
І він посміхається зі сціпленими зубами:
— Ти впевнений?
І я помічаю, що мої руки тремтять…
Я помічаю, що мій Шум летить, яскраво шиплячи…
Я не відчуваю ніг…
— Потрібна практика, — каже мер, — інакше підсмажиш собі мозок, — він трохи вирівнюєцця, пробує знову глянути мені в очі, — я можу показати.
Але тут, якраз вчасно, Віола кричить:
— ТОДДЕ!
І я вдаряю його всім, шо маю…
Кожною часточкою її, шо стоїть за мною…
Кожною часточкою злости і рощаруваня і ніщоти…
Кожним моментом, коли я її не бачив…
Кожним моментом моєї тривоги…
Усім, навіть найкрихітнішим, шо знаю про неї… Усім…
Я жбурляю просто в його середину…
І він падає…
Назад, назад, назад…
Очі закочуються…
Голова вивертається…
Ноги підгинаються…
Падає, падає, падає…
Просто на землю…
І лежить там нерухомо.
— Тодде? — гукаю я.
Він увесь тремтить, аж ледве може стояти, а я чую геть нездоровий писк, що продирається крізь його Шум. Він ступає крок і трошки здригається.
— Тодде? — я пробую підвестись, але ж мої кісточки…
— Господи, — каже він, падаючи біля мене, — а воно таки вимотує.
Він важко дихає, погляд розфокусований.
— У тебе все гаразд? — я кладу свою долоню на його руку.