Він киває.
— Мабуть, що так.
Ми обоє дивимось на мера.
— Ти це зробив, — кажу я.
— Ми зробили, — відповідає Тодд, його Шум трошки прояснюється, і він сідає трохи рівніше.
Але його руки ще трусяться.
— Бідний Дейві, — каже він.
Я стискаю його руку.
— Корабель, — кажу стиха, — вона дістанеться першою.
— Якщо я не перехоплю, — каже він. Підводиться і ще хвильку хитається, але я чую, як його Шум кличе Жолудя.
ЛОШАТКО, чисто чую я, і кінь Дейві зривається з прив’язі та йде по жорстві, ЛОШАТКО, ЛОШАТКО, ЛОШАТКО.
ТОДД, чую звіддалік, ще одне цокотіння копит: Анґаррад іде за Жолудем і стає біля нього.
«Вперед», — ірже вона. «Вперед», — ірже Жолудь.
— Тільки вперед, — каже їм Тодд.
Він підхоплює мене попід плечі, допомагає встати. Жолудь бачить його у Шумі та сідає, щоб мені легше було вилізти. Коли я опиняюся в сідлі, Тодд лагідно плескає його по крупу і встає.
Анґаррад підходить до Тодда і теж починає прихилятись, та — «Ні, дівчинко» — він гладить її по носі.
— Що це означає? — насторожуюсь я. — Ти куди?
Він киває на мера.
— Мушу про нього подбати, — каже він, не дивлячись мені у вічі.
— Що означає «подбати»?
Він дивиться повз мене. Я повертаюся. Комашиний марш армії повернувся навспак і вже простягнувся до підніжжя пагорба.
Далі вони підуть сюди.
— Рушай, — каже він, — поспішай на корабель.
— Тодде, — кажу я, — ти не можеш його вбити.
Він дивиться на мене, його Шум каламутний, він досі силкується стати на рівні.
— Він заслужив.
— Так, але…
Але Тодд уже киває.
— Ми — це вибір, який ми робимо.
Я киваю у відповідь. Ми розуміємо одне одного.
— Тоді ти перестав би бути Тоддом Г’юїттом, — кажу я, — а я не хочу ти ще раз втратити.
Я ледь пирхаю, коли вона каже «ти» замість «тебе».
— Певно, я мушу лишитися з ним, — кажу я, — ти мусиш бігти на корабель щосили, а я дочекаюся армії.
Вона киває на знак згоди, хоч у погляді — сум.
— А далі що?
Я дивлюся на мера, досі розпластаного на камінні, він непритомний і тихенько стогне.
Мені це важко.
Але я кажу:
— Думаю, вони не стануть дуже плакати, коли побачать його поразку. Можливо, їм просто треба буде знайти нового лідера.
Вона всміхається.
— Можливо, це будеш ти?
— А якщо ти зустрінеш Відповідь? — я всміхаюсь у відповідь. — Що тоді?
Вона змахує волосся з очей.
— Певно, їм теж потрібна буде нова лідерка.
Я підходжу вперед і кладу руку біля її руки, на бік Жолудя. Вона не дивиться мені в очі, просто ковзнула долонею, поки кінчики наших пальців не зустрілися.
— Хай ти їдеш, а я лишаюся тут, — кажу я, — це не значить, що ми розлучаємось.
— Ні, — каже вона, і я знаю, що вона розуміє, — абсолютно не значить.
— Я тебе більше не покину, — кажу я, дивлячись на її пальці. — Навіть подумки.
Вона підсуває руку вперед, її пальці переплітаюцця із моїми, і ми обоє дивимось на наші переплетені пальці.
— Я мушу йти, Тодде, — каже вона.
— Я знаю.
Я зазираю в глибину Шуму Жолудя і показую йому, де дорога, де сів корабель, і як швидко-швидко-швидко треба бігти.
— ВПЕРЕД, ясно і чисто ірже він.
— Вперед, — кажу я.
І дивлюсь на Віолу.
— Я готова, — нагадує вона.
— Я теж, — відповідаю.
— Ми переможемо, — каже вона.
— Думаю, шанси є.
Останній погляд.
Останній погляд, у якому ми знаємо одне одного.
До самого дна душ.
І я сильно ляскаю Жолудя по боках.
І коні миттю беруть із місця, по жорстві, по дорозі, що є сили поспішаючи до людей, котрі (надіюсь надіюсь надіюсь) у змозі нам допомогти.
Я дивлюсь на мера, а він досі лежить на землі.
Я чую, як армія марширує вниз пагорбом, десь за три кілометри звідси.
Я шукаю мотузку.
І знаходжу, але, перш ніж підняти, витрачаю секунду на те, щоб затулити очі Дейві.
Ми летимо дорогою — і це все, що я зараз можу зробити, аби не впасти і не зламати собі шию.
— Пильнуй солдатів, — кричу в простір між двома прищуленими вухами Жолудя.
Навіть не уявляю, як глибоко в місто встигла зайти Відповідь, і не знаю, чи вони хоч зупиняться глянути, хто я, перш ніж підірвати мене просто на дорозі.
А як вона відреагує, коли мене побачить?
Коли мене побачить…
Коли я скажу їй і всім іншим те, що маю сказати…
— Нумо, якнайшвидше! — відчуваю поштовх, ніби від заведеного двигуна, і Жолудь припускає ще швидше.
Койл рушить до корабля. Не сумніваюся. Вона побачила, як він приземлявся, тому рушить просто до нього. І якщо прибуде першою, то розкаже, як це прикро, що я трагічно загинула, як я дочасно прийняла смерть від рук тирана, котрого Відповідь намагається скинути, і ще вона розкаже, як гармати корабля-розвідувача можна використати з повітря, якщо вони є…