А вони є.
Я ще дужче відхиляюся в сідлі, міцно зціплюю зуби від болю в кісточках, так що кінь припускає ще швидше.
Ми пролітаємо собор, ряди роздовбаних крамниць і заколочених будинків. Сонце геть сіло, і все навколо перетворюється на силуети з посутенілим небом на тлі.
Я думаю, як Відповідь відреагує, коли дізнається, що мера скинуто…
І що подумають, коли дізнаються, що це зробив Тодд…
І я думаю про нього…
Я думаю про нього…
Я думаю про нього…
ТОДД, думає Жолудь.
І ми летимо по дорозі…
І я мало не валюся з коня, коли віддалік лунає БАБАХ.
Жолудь схарапуджено зупиняється, обкручується навколо себе, аби втримати мене на спині. Ми озираємось, і я помічаю…
Помічаю вогні вздовж дороги.
Підпалені будинки.
І склади.
І комори.
І бачу людей, що тікають крізь дим, — не солдатів, а просто людей, що тікають повз нас у пітьму.
Проминають нас так швидко, що навіть не зупиняються поглянути.
Вони тікають від Відповіді.
— Що вона робить? — вголос дивуюсь я.
ВОГОНЬ, думає Жолудь, нервово поцокуючи копитами.
— Вона все спалює, — кажу я, — палить взагалі все.
Навіщо?
Навіщо?
— Жолудю… — починаю я.
А тоді над усією долиною лунає низький, протяжний ріжок.
Жолудь різко ірже, у його Шумі немає слів, лише спалах страху, жаху настільки різкого, що моє серце зойкає і йому вторять недовірливі зойки декого з людей; вони тікають кудись повз мене, багато хто зупиняється, кричачи, дивиться за мене, на місто і на те, що за ним.
Я повертаюсь, хоч небо надто темне, аби щось розібрати.
Вдалині якісь сполохи, їх добре видно зі звивистої дороги біля водоспаду…
Не тієї, якою йде армія.
— Що це? — питаю ні в кого і в усіх. — Що то за сполохи? Що то за звук?
А тоді чоловік, що зупинився біля мене, чоловік із яскравим і плутаним від збентеження і невір’я Шумом, пронизаний страхом, ніби ножем, шепоче:
— Ні.
Він шепоче: «Не може бути».
— Що таке? — кричу я. — Що коїться?
І долиною знову розкочується низький, протяжний звук рогу.
І це схоже на кінець світу.
Початок
МЕР ПРИТОМНІЄ, перш ніж я встигаю зв’язати йому руки.
Він стогне, і чистий, справжній Шум струменить від нього — це перший Шум, який я чую в його голові, відтоді як він втратив пильність.
Відтоді, як його перемогли.
— Не перемогли, — бурмоче він, — а тимчасово нейтралізували.
— Стули пельку, — кажу, туго затягуючи мотузки.
Тепер я просто перед ним. Його очі досі посоловілі від мого нападу, але він пробує всміхнутися.
Я луплю його в лице прикладом рушниці.
— Не дай бог, я почую від тебе хоть шерех Шуму, — застерігаю, націлюючи на нього ствол, — хоть якесь шарудіння…
— Знаю, — відповідає мер, хоть із його закривавленого писка не сходить посмішка. — І ти дійсно це зробиш, так?
Я мовчу.
І це моя відповідь.
Мер зітхає, відхиляє голову назад, ніби потягуючи шию. Позирає в кольорове скло вікна, котре дивним чином тримаєцця самотою в суцільній стіні. За ним сходять місяці, трохи піцвічуючи своїх скляних двійників.
— Ось ми й повернулись, Тодде, — каже він, — до кімнати, де ми вперше як слід побачились, — він роззирається, оцінюючи, як тепер він прив’язаний до крісла, а я тим часом стою над ним. — Все змінюється, — каже він, — але дещо залишається незмінним.
— Я не хочу тебе слухати, поки ми тут чекаємо.
— А чого ми чекаємо? — він сильніше насторожуєцця.
Його Шум зникає.
— І цього ти б теж хотів, чи не так? — питає він. — Ти б хотів, аби хтось хоч на час не знав, про що ти думаєш.
— Я сказав, стули пельку.
— Просто зараз ти думаєш про армію.
— Глухни.
— Ти міркуєш, чи дійсно вони тебе послухають. Ти думаєш, чи дійсно люди Віоли зможуть тобі допомогти…
— Я тебе знову перегребу рушницею.
— Ти думаєш, чи зможеш ти й справді перемогти.
— Я вже переміг, — нагадую, — і ти це знаєш.
Віддалік ми чуємо БАБАХ, іще один.
— Вона все руйнує, — мер обертаєцця на звук, — цікаво.
— Хто — вона? — питаю.
— Ти ніколи не бачився з нянечкою Койл, правда ж? — він потягує спершу одну руку, напружуючи пута, тоді іншу, — видатна жінка, видатна супротивниця. Знаєш, вона могла мене побити. Дійсно могла, — він знову широко всміхаєцця, — але ти впорався першим, так?