— Шо ти маєш на увазі під «вона все руйнує»?
— Як завжди, — відповідає він, — що сказав, те й маю на увазі.
— Нащо їй таке робити? Нащо так все підривати?
— Дві причини, — каже він, — по-перше, вона сіє хаос, щоб із нею складніше було битися як із незрозумілим ворогом. По-друге, вона знищує відчуття безпеки для тих, хто не хоче битися, створюючи враження, що вона непереможна, аби легше було всіма керувати потім, коли вона переможе, — він знизує плечима, — для таких, як вона, все війна.
— Для таких, як ви, — кажу я.
— Ти просто заміниш одного тирана на іншого, Тодде. Шкода тебе розчаровувати.
— Нічого я не замінюю. І я наказав тобі стулити пельку.
Тримаючи його на прицілі, я йду до Анґаррад, котра дивицця на нас обох із тіснини посеред трощі.
ТОДД, думає вона. ПИТИ.
— Біля виходу ще є корито? — питаю мера, — Чи його підірвали?
— Підірвали, — каже мер, — але ззаду є ще одне, біля нього мій кінь. Можна відвести її туди.
Морпет, підказую Анґаррад ім’я мерового коня, і вона одразу його пригадує.
МОРПЕТ, думає вона, КОРИСЬ.
— Моя дівчинка, — кажу, потираючи їй носа, — звісно ж, він підкорицця.
Вона грайливо штурхає мене раз чи двічі, перш ніж поцокотіти по жорстві за церкву.
Ще один БАБАХ. У мені спалахує тривога за Віолу. Цікаво, як далеко вона вже встигла заїхати. Мабуть, вона вже біля Відповіді, мабуть…
Я чую слабкий Шум від мера.
Зводжу курок.
— Я сказав, не здумай.
— А знаєш, Тодде, — каже він, ніби ми просто мило бесідуємо за обідом, — атакувати Шумом було легко. Просто заводишся і з усіх сил лупасиш когось. Тобто так, треба зосередитись, несамовито зосередитись, але якщо навчився — все, користуйся на здоров’я, — він спльовує кров, шо набралась йому на губі, — як ми й побачили у випадку з тобою і Віолою.
— Не смій вимовляти її ім’я.
— Але контролювати чужий Шум, — продовжує він, — то геть інша річ, це, мушу сказати, значно складніше, значно важче. Це ніби пробувати одночасно піднімати й опускати тисячі різних важелів, і, звісно, з деякими людьми — деякими простими людьми — це доволі просто, а з юрбою це взагалі напрочуд легко, але я роками практикувався, щоби зробити з цього вміння ужитковий інструмент, і сяких-таких успіхів досяг лише недавно.
Я хвилину міркую.
— З мером Леджером?
— Ні, ні, — бадьоро відповідає він, — мер Леджер сам із шкіри пнувся, аби допомогти. Ніколи не довіряй політикам, Тодде. У них немає стрижня, тому їм немає віри. Уяви собі, він просто прийшов до мене з усіма твоїми снами і всім, що ти сказав. Ні, тут жодного контролю, звичайна слабкість.
Я зітхаю.
— Коли ти нарешті заткнешся?
— Я про те, Тодде, — тисне він, — що тільки сьогодні я насилу наблизився до того, щоби змусити тебе вчинити по моїй волі, — він дивиться на мене, переконуєцця, чи до мене доходить, — лише сьогодні.
Ше один БАБАХ удалині, ще щось Відповідь знесла без жодних адекватних причин. Надто темно, щоб розгледіти армію, але вони, певно, вже заходять до міста по тій дорозі, що тягнеться просто сюди.
А ніч наближаєцця.
— Я знаю, про шо ти кажеш, — кажу я, — і знаю, шо я зробив.
— То все був ти сам, Тодде, — він не відводить від мене погляду. — Спекли. Жінки. Все твоїх рук справа. І контролю не треба.
— Я знаю, шо я зробив, — знов кажу я тихо, у Шумі з’являється застережна нотка.
— Пропозиція в силі, — каже мер, також тихо. — І я серйозно. Ти маєш силу. Я можу тебе навчити її використовувати. Ти можеш правити краєм разом зі мною.
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я, чую.
— Оце джерело, — каже він, — контролюй свій Шум, і тоді контролюватимеш себе. Контролюй себе, — він опускає підборіддя, — і контролюватимеш світ.
— Ти вбив Дейві, — нагадую я, підходячи до нього, не зводячи рушницю, — отож у тебе немає стрижня. І тепер ти нарешті заткнеш пельку.
Раптом низький і могутній звук рокоче в небесах, ніби дме велетенський глухий ріг.
Такий звук видає Бог, коли хоче привернути твою увагу.
Я чую, як за церквою іржуть коні. Чую хвилі шоку, шо пробігають досі захованим Шумом людей Нового Прентісстауна. Чую, як рівномірний марш ніг армії розсипається гамором раптового збентеженя.
Я чую, як вибухає і втягується назад Шум мера.