— Шо це збіса було? — запитую, роззираючись навкруж.
— Ні, — видихає мер.
Але в цьому слові певне задоволення.
— Шо таке? — я тицяю в нього рушницею. — Шо відбувається?
Але він лише посміхається і повертає голову.
Повертає до пагорба біля водоспаду, до зиґзаґа дороги, шо спускаєцця в місто.
Я теж дивлюсь.
Вогні на вершині.
Вогні починають спускатись зиґзаґом.
— Ох, Тодде, — каже мер, у голосі лунає захват і, так, задоволення, — ох, Тодде, хлопчику мій, що ж ти наробив?
— Шо це? — питаю, мружачись у темряву, ніби це допоможе мені краще побачити. — Шо видає…
За секунду лунає другий ріг, такий гучний, ніби небо розколюється навпіл.
Я чую, як здіймаєцця РЕВ міста — там стільки запитань, що в них можна втонути.
— Скажи, Тодде, — мер й має на диво безтурботний вигляд, — що саме ти планував робити, коли прибуде армія?
— Що? — питаю, наморщивши лоба, далі намагаючись розгледіти, що там за зиґзаґом, але то надто далеко і надто темно. Лише вогні, окремі вогники рухаюцця схилом.
— Мабуть, ти хотів просити за мене викуп? — він ніби аж світицця від прихованої радості. — Чи хотів видати мене на страту?
— Шо то за вибухи? — хапаю його за комір сорочки. — Це приземляються поселенці? Це вторгнення, чи що?
А він весело на мене дивиться; і в його очах зблискують іскри.
— Ти гадав, що вони виберуть тебе лідером і ти особисто і самостійно встановиш нову епоху миру?
— Я їх поведу, — сичу йому в лице, — от побачиш.
Я його відпускаю і забираюся на одну з найвищих гір сміття. Звідти бачу людей, які вистромлюють голови з будинків, чую голоси, які гукають одне одного, бачу, як люди починають бігати.
Шо то за лихо, яке вигнало людей Нового Прентісстауна зі сховків?
Я чую за потилицею гудіння Шуму.
Я розвертаюся, знову наставляю на нього рушницю і збігаю зі своєї купи зі словами:
— Я кому сказав, не робити цього!
— Я просто хочу повернутися до розмови, Тодде, — каже він, променіючи фальшивою невинністю, — можна поцікавитися, як ти плануєш керувати зараз, коли вже підкорив собі армію і Президента планети.
Я хочу збити цю либу з його лиця.
— Шо то таке? — кричу на нього. — Шо то спускаєцця з пагорба?
Лунає третій ріг, і він ще гучніший за попередній, він такий гучний, шо майже відчуваєш, як він гуде в усьому тілі.
І тепер люди в місті реально починають кричати.
— Подивися в мене в нагрудній кишені сорочки, Тодде, — каже мер, — можливо, ти знайдеш там дещо своє.
Я дивлюсь на нього, шукаю підступу, але тільки й бачу, що його тупу либу.
Ніби він знову перемагає.
Я штовхаю його рушницею, а вільною рукою залажу в кишеню, пальці намацують там щось металеве і компактне. Я все те вигортаю.
Бінокулі Віоли.
— Дивовижні штучки, — каже мер, — чекаю не дочекаюсь приземлення нових поселенців; так хочу побачити, які ще сюрпризи вони привезуть.
Я нічо йому не кажу, просто піднімаюся назад, на купу, і прикладаю бінокулі до очей вільною рукою, незграбно пробую включити нічне бачення. Я вже давно не…
От і потрібна кнопка.
Вигулькує долина у зелено-білих тонах, прорізає пітьму до міста.
Мій погляд біжить по дорозі, по ріці, по зиґзаґу на пагорб, де спускаються вогники…
І…
І…
І Господи Боже мій!
Я чую, як у мене за спиною регоче мер, досі прив’язаний до крісла.
— Так, Тодде. Це не галюцинація.
Ще секунду я не можу нічого сказати.
Слів немає.
Як?
Як це можливо?
До міста наближається армія Спеклів.
Деякі з них, ті, що попереду, їдуть верхи на цих здорових і широких істотах, вкритих ніби як бронею і з єдиним вигнутим рогом на кінці носа. За ними — піхота, бо це не дружній марш, аж ніяк, і близько не схоже, і ця піхота марширує вниз зиґзаґом дороги, а ось вона перевалює через гребінь пагорба над водоспадом.
Піхота марширує в бій.
І їх тисячі.
— Але, — я хапаю повітря, заледве витискаючи слова з легенів, — але ж вони всі погинули. Їх усіх повбивали під час війни зі спеклами!
— Невже всіх, Тодде? — питає мер. — Як це, хіба всіх до одного на цілісінькій планеті, хоч ми живемо заледве на дрібному клаптику? Ти думаєш, що кажеш?
Вогники, які я бачив, — то палаючі смолоскипи в руках Спеклів, шо гарцюють на істотах, а смолоскипи палають, аби вести армію, і у світлі цих смолоскипів блищать списи в руках піхоти, світяться луки і стріли, висвічуються довбні.
Всі вони добре озброєні.
— Так, ми їх розбили, — каже мер, — ми вбивали їх тисячами, ясна річ, і перебили всіх на багато миль навколо. Хоча їх було помітно більше, ніж нас, але в нас була краща зброя і чималенька мотивація. Ми вигнали їх із цих земель, думаючи, що вони вже ніколи не вернуться і не стануть нам поперек дороги. Звісно, трохи Спеклів ми залишили як рабів, щоб допомогли нам відбудувати місто після війни. А як інакше.