Тепер у місті справжній РЕВ. Наша армія загальмувала, і я чую біганину і крики людей, вони кричать якесь повне безглуздя, у голосах повно невіри, повно страху.
Я біжу назад до нього по жорстві, сильно втискаю ствол йому в ребра.
Чому вони вернулись? Чому саме зараз?
А мер далі либиться.
— Мабуть, у них було достатньо часу поміркувати, як вони могли б раз і назавжди нас позбутися, ні? За стільки років? Думаю, їм не вистачало лише якогось приводу.
— Якого приводу? — кричу на нього. — Чому…
І замовкаю.
Геноцид.
Смерть кожного раба.
Тіла, скинуті на купи, як сміття.
— Саме так, Тодде, — каже він, киваючи, ніби ми обговорюємо погоду, — гадаю, цього цілком достатньо, чи не так?
Я дивлюся на нього, і розуміння, як завжди, приходить натто пізно.
— Це ти зробив, — кажу я, — звісно, шо ти. Ти вбив кожного Спекла, всіх до одного, і підставив за це Відповідь, — я штурхаю його рушницею в груди, — ти сподівався, шо вони прийдуть.
Він знизує плечима.
— Я сподівався, що в мене буде шанс розгромити їх раз і назавжди, так, — він стискає губи, — але за прискорену реалізацію цього плану мушу подякувати тобі.
— Мені? — питаю.
— Так, саме тобі, Тодде. Я дійсно підготував сцену. Але ти послав їм повідомлення.
— Повід?..
Ні.
Ні.
Я відвертаюсь — і знову вгору, на купу сміття, притуляю бінокулі і дивлюся, дивлюся, дивлюся.
їх надто багато, вони надто далеко.
Але він там, правильно?
Десь у натовпі.
1017.
О, ні.
— Я мав би сказати «Правильно, Тодде», — озивається до мене мер, — я залишив його живим, саме щоб ти знайшов, але навіть попри ваші особливі стосунки, він не дуже зрадів тобі, пам’ятаєш? Згадай, як ти старався йому допомогти! Але відтоді саме ти — лице його тортур, саме ти усоблюєш усіх, хто забрав його братів і сестер, — чую тихий сміх, — не хотів би я опинитися на твоєму місці, Тодде Г’юїтте.
Я роззираюся, дивлюсь на обрій навсібіч. На півдні армія, на сході армія, а тепер ще одна йде із заходу.
— А ми собі сидимо, — досі безтурботно каже мер, — просто сидимо посеред усього цього, — він плечем чухає носа. — І мені цікаво, що зараз думають оті бідолахи на кораблі-розвідувачі?
Ні.
Ні.
Я знову розвертаюся, ніби й справді можу побачити, як вони йдуть. По мене.
Мозок закипає.
Що робити.
Що робити?
Мер починає насвистувати, ніби має весь на світі час.
А Віола там…
О Господи, вона там…
— Армія, — кажу, — битиметься із ними.
— На дозвіллі? — питає мер, здіймаючи брови. — Ну, хіба що випаде кілька вільних хвилин від війни з Відповіддю.
— Відповідь до нас приєднається.
— До нас? — питає мер.
— Вони повинні битися разом з армією. Вони повинні.
— Ти дійсно думаєш, що нянечка Койл так і вчинить? — він усміхаєцця, але я бачу, шо він аж підплигує на сидінні, у ньому — надлишок енергії. — Вона побачить, що в них із нею спільний ворог, чому ні? Пом’яни мої слова. Вона спробує домовитися, — він знову перехоплює мій погляд, — і як гадаєш, чим це обернеться для тебе, Тодде?
Я важко дихаю. Відповіді немає.
— А ще ж Віола там, — нагадує він, — сама-самісінька.
Це правда.
Вона десь там.
І навіть ходити неспроможна.
Ох, Віоло, шо ж я наробив?
— І за цих обставин, любий хлопче, ти дійсно гадаєш, що армія візьме тебе за лідера? — він регоче, ніби це завжди було найтупішою у світі думкою. — Гадаєш, вони довірять тобі вести їх у бій?
Я обертаюсь, прикладаючи до очей бінокулі. Новий Прентісстаун у хаосі. На сході палають будинки. Люди біжать вулицями, тікають від Відповіді, тікають від армії мера, а тепер тікають іще й від Спеклів, тікають урозтіч, хоча насправді тікати особливо і нема куди.
Ріг знову трубить, вибиваючи з деяких вікон скло.
Я стежу в бінокулі.
Велетенська і довга сурма, довша за чотирьох Спеклів разом, їде на спинах двох роганів, а дме в неї найбільший Спекл, якого я лише бачив.
І вони вже дійшли до підніжжя.
— Думаю, час тобі мене розв’язати, Тодде, — каже мер, його голос тихо бринить у повітрі.
Я озираюсь на нього, знову націлююсь.
— Ти мене не контролюєш, — кажу я, — уже ні.
— Я й не пробую, — відповідає він, — але ж, видається, ми обоє знаємо, що це добра думка, ні?
Я вагаюсь, важко дихаю.