— Справді? — питає мер Леджер.
— Але ж ми в тюрмі, — кажу я.
Він знову всміхаєцця, і тепер посмішка більш поблажлива, тож мені цікаво, якого сюрпризу ше очікувати.
— Виспись, — каже він, підступаючи до дверей та дивлячись мені у вічі, — завтра вдосвіта мій син тебе забере.
3. Нове життя
КОЛИ НАСТУПНОГО РАНКУ МЕНЕ витягують на холод перед церквою, мій страх щодо Дейві виявляєцця марним. Я дивлюсь зовсім не на Дейві.
А на коня.
ЛОШАТКО, майже кінь, переминаючись із копита на копито, дивиться на мене й очі його широко розплющені в кінському безумстві — ніби мене обов’язково слід добряче потоптати.
— Я нічого не знаю про коней, — кажу я.
— Вона з мого приватного табуна, — каже мер Прентісс зі свого власного коня, Морпета. — Її звати Анґаррад, і вона тебе неодмінно полюбить, Тодде.
Морпет дивиться на мою кобилу і думає тільки КОРИСЬ, КОРИСЬ, КОРИСЬ, від чого та зовсім шаленіє, але я всьодно приречений їздити на цій дуже нервовій тварині.
— Шо таке? — щириться Дейві Прентісс із сідла третього коня. — Страшно?
— Шо-шо? — питаю я. — Татусь хіба ше не дав тобі ліки?
Його Шум негайно заводиться.
— Ах ти кавалок…
— Ого-го, — каже мер. — І десять слів не сказали, а вже сварка.
— Він перший почав, — каже Дейві.
— Ручаюся, що він це й закінчить, — каже мер і впирається в мене очима, зчитуючи мій червоний, пошарпаний Шум, наповнений нагальними червоними запитаннями про Віолу, та усім іншим, шо я хочу витрусити з Дейві Прентісса. — Давай, Тодде, — каже мер, напинаючи повіддя свого коня, — готовий вести за собою чоловіків?
— Це невеличке перегрупування, — каже він, коли ми виїжджаємо на світанні, набагато швичче, аніж мені б хотілося. — Чоловіки переїдуть у західний край долини перед собором, а жінки у східний — позаду.
Ми прямуємо на схід, головною вулицею Нового Прентісстауна — це та сама вулиця, що починаєцця зі звивистої дороги біля водоспаду, тягнеться до центральної площі та губиться в долині. Маленькі загони солдатів марширують бічними доріжками, а чоловіки Нового Прентісстауна проминають нас пішки, за спинами — рюкзаки та інший такий мотлох.
— Я ніде бачу жінок, — каже Дейві.
— Ніде не бачу жінок, — поправляє мер, — І не побачиш, бо капітан Морґан і капітан Тейт подбали про переселення решти жінок вчора вночі.
— Шо ви з ними зробите? — питаю я, стискаючи луку сідла так сильно, що кісточки пальців біліють.
Він озирається на мене.
— Нічого, Тодде. До них будуть ставитися з турботою і гідністю, відповідно до їхньої ролі в майбутньому Новому Світі, — він відвертається. — Але наразі ліпше нам розділитися.
— Ну, ти поставив цих сучок на місце, — пирхає Дейві.
— Щоб я більше не чув такого від тебе, Девіде, — каже мер спокійно, але схоже, що він не жартує. — Жінок належить поважати в усі часи, забезпечувати їм усі вигоди. Хоча в невульгарному сенсі ти маєш рацію. Кожен із нас має своє місце. Новий Світ змусив чоловіків забути про це, а тому зараз чоловіки мають триматися подалі від жінок, поки ми всі не пригадаємо, хто ми є і ким маємо бути.
Його голос трохи розхмарюється.
— Люди радо це приймуть. Я пропоную їм ясність там, де був тільки хаос.
— Віола з жінками? — питаю я. — 3 нею все добре?
Він знову озирається на мене.
— Ти дещо пообіцяв, Тодде Г’юїтте, — каже він. — Нагадати тобі? Просто врятуйте її, і я зроблю все, що ви захочете, — такі були твої слова, здається.
Я нервово облизую губи.
— Як мені знати, що ти дотримаєш угоди?
— Ніяк, — каже він, дивлячись мені у вічі, ніби бачить наскрізь кожну брехню, яку я можу йому сказати. — Я хочу, щоби ти вірив у мене, Тодде, а що то за така віра, яка вимагає доказів? Це й не віра зовсім.
Він знову повертається до дороги, і я залишаюся з вищиреним Дейві під боком, тож просто шепочу: «Тихо, дівчинко» — до своєї кобили. Її шерсть темно-брунатна, з білою смужкою на носі, а грива так добре вичесана, що я стараюся не хапатись за неї, аби вона не злилась. Я тільки ЛОШАТКО, думає вона.
Вона, — думаю я. Вона. Тоді я думаю про питання, яке я ніколи не мав нагоди запитати. Бо мої овечки на фермі теж були Шумні, а якшо жінки не мають Шуму…
— Бо жінки не тварини, — мер знову тут і читає мене як хоче. — Хай там що про мене кажуть, я в таке не вірю. Вони від природи Безшумні.
Він притишує голос.
— Тобто вони інші.
Ця частина дороги здебільшого заставлена крамницями, шо туляться поміж дерев і зачинені так давно, шо хтозна, коли й відчиняться, а за крамницями, вздовж бічних вуличок, і до річки ліворуч, і до горба на краю долини праворуч — усюди тягнуцця будинки. Переважно вони стоять від одного на поштивій відстані — певно, так і треба планувати велике місто, поки ше нема ліків від Шуму.