Ми проминаємо ше і ше солдатів, котрі марширують групами по п’ять і десять, а ше більше людей прямують на захід зі своїми пожитками, і жінок серед них — жодної. Я дивлюся на лиця чоловіків, котрі мене проминають, а вони переважно вперлися очима в дорогу під ногами і не схоже, шо хоч хтось здатний вчинити опір.
— Тпру, дівчинко, — шепочу я, бо гарцювати на коні, виявляєцця, дуже незручне для окремих частин мого тіла.
— От вам і Тодд, — каже Дейві, пригальмовуючи біля мене, — вже ниє.
— Заткни пельку, Дейві, — кажу я.
— Ви будете звертатися одне до одного «містере Прентіссе-Молодший» і «містере Г’юїтте», — озивається до нас мер.
— Га? — питає Дейві, розбухаючи Шумом. — Та він ше й не чоловік! Він же просто…
Мер затикає його самим поглядом.
— Сьогодні вдосвіта в річці знайшли тіло, — каже він. — Тіло з численними жахливими ранами і величезним ножем у шиї. Тіло, мертве не більше як два дні.
Він дивиться на мене, знову зазираючи в мій Шум. Я складаю картинки, які він хоче побачити, роблю свої фантазії справжніми, бо Шум — це воно, це всьо, шо ти думаєш, і не лише правда, тому, якщо старатися думати, шо ти шось зробив, тоді, може, ти дійсно це зробив.
Дейві пирхає.
— Ти вбив Проповідника Аарона? Не вірю.
Мер нічого не каже, лише трохи підострожує Морпета. Дейві щириться до мене, тоді підганяє власного коня вперед.
— Гайда, — кличе Морпет.
— Гайда, — ірже кінь Дейві у відповідь.
ГАЙДА, думає моя власна коняка, припускаючи за ними, і гицає мене ше гірше, аніж до того.
Ми скачемо, а я постійно її виглядаю, хоть шансів її тут побачити — повний нуль. Навіть якшо вона жива, вона поранена і не зможе ходити, а якби й могла — її би замкнули з рештою жінок.
Але я все зиркаю туди-сюди…
(раптом вона втекла…)
(раптом вона мене шукає…)
(раптом вона…)
А тоді я чую.
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.
Ясно, як дзвін, просто в мене в голові, голос мера перетинаєцця з моїм власним голосом, ніби говорить просто у мій Шум, так раптово і реально, шо я гепаюся долу з коня. Дейві здивований, його Шум гадає, на шо ж ото я зреагував.
А мер незворушно їде по дорозі, ніби нічого й не сталося.
Шо далі на схід від церкви, то вбогіше стає містечко, аж скоро ми їдемо по гравійній дорозі. Будинки теж простішають, довгі дерев’яні хати стоять віддалік, ніби цегла, яку абияк повикидали на лісові просіки.
Але ці хати променіють знайомим мовчанням — мовчанням жінок.
— Саме так, — підтверджує мер. — Входимо в новий Жіночий Квартал.
Коли ми проминаємо це місце і тиша не відпускає, тягнецця за нами загребущою рукою, моє серце починає щеміти.
Я ледь тримаюся в сідлі.
Бо тут же має бути і вона, саме тут її мають лікувати!
Дейві знову під’їздить до мене, його жалюгідні напіввуса згинаються в потворну посмішку.
Я ТОБІ СКАЖУ, ДЕ ТВОЯ ШЛЮХА, — каже його Шум.
Мер Прентісс різко повертається в сідлі.
Він ніби й кричить, але, чесне слово, то найдивніший сплеск звуків, тихий і далекий, ніби взагалі не в цьому світі, ніби він сказав водночас мільйон слів, ше й так швидко, шо вони як вітром пригладили моє волосся.
А Дейві реагує зовсім інакше…
Його голова відкидається назад, ніби його вдарили; аби не впасти, йому доводиться схопитися за вуздечку і розвернути коня; очі теж широко розплющені та ошалілі, а з роззявленого рота біжить слина.
Шо за…?
— Він не знає, Тодде, — каже мер, — усе, що його Шум розповідає тобі про неї, — брехня.
Я дивлюсь спершу на Дейві — він досі не отямився і кліпає від болю, — відтак знову на мера:
— То це означає, що вона в безпеці?
— Це означає, що він не знає. Правда ж, Девіде?
Ні, тату, — каже голос Дейві, досі хисткий.
Мер Прентісс здіймає брови.
Я бачу, як Дейві стискає зуби.
— Ні, тату, — повторює він уголос.
— Я знаю, що мій син — брехун, — каже мер, — також він розбишака, невіглас і нітрохи не тямить у тому, що дороге мені. Але він мій син, — мер повертає назад на дорогу. — А я вірю в спокуту.
Ми рушаємо далі. Шум Дейві тихий-претихий, але в ньому причаїлося шось темно-червоне.
Новий Прентісстаун залишається позаду, і на дорозі майже немає будинків. Червоно-зелені поля ферм починають прозирати поміж дерев і на горбах, деякі рослини я впізнаю, деякі для мене загадка. Тиша жінок потрохи слабне, і долина дичавіє, квіти перебираюцця у канави, лискучі білки цокотять одна одній усякі лайки, а сонце ясне і прохолодне, ніби у світі більше не відбуваєцця нічо особливого.