Шпарина в брамі за нами знову прочиняється. Ми оглядаємось на неї.
Це Іван із Дальнього Кута, той, шо вирішив не битися з військом, а приєднатись до нього.
І, мабуть, він мав рацію. На ньому — офіцерський однострій, з Іваном — група вояків.
— Пане Прентісс-молодший, — каже він, киваючи Дейві, котрий відповідає на вітання. Іван повертається до мене, але виразу його очей я не розумію, а Шуму не чую, — радий і вас бачити, пане Г’юїтте.
— То ви двоє знайомі? — насторожується Дейві.
— Довелось познайомитись, — каже Іван, не відводячи від мене погляду.
Але я йому ні слова не кажу.
Я надто зайнятий тим, що наповнюю свій Шум картинками.
Картинками Дальнього Кута. Картинками Гільді, Тема і Франції. Картинками бійні, яка там точилася. Бійні, в якій він не постраждав.
Його лицем пробігає роздратування.
— Треба йти туди, де влада, — каже він. — Так і виживаємо.
Я показую картинку, на якій його місто горить, і разом із містом — чоловіки, жінки і діти.
Він хмуриться ше більше.
— Ці чоловіки лишаються на варті. Ваше завдання — організувати Спеклів на розчистку полів і переконатися, що вони мають що їсти і пити.
Дейві закочує очі.
— Ой, та це ми знаємо…
Але Іван уже не тут, він виходить із брами, залишивши по собі десять чоловік із рушницями. Вартові займать місця на монастирській стіні і починають розмотувати вздовж неї колючий дріт.
— Десятеро з рушницями, і ми проти всіх цих Спеклів, — кажу я, трохи переводячи дух, але мій Шум бунтує.
— Ой, та все буде добре, — каже Дейві. Тоді наставляє пістолет на найближчого Спекла, можливо, й жінку, бо маленький Спеклик — на руках. Вона повертає дитину так, аби закривати її своїм тілом. — Вони не так щоб дуже агресивні.
Я бачу лице Спекли, котра захищає свою дитину.
На її лиці написана поразка. На всіх, хто тут. І вони це знають.
Я знаю, як вони почуваються.
— Альо, свиното, слухай сюда, — каже Дейві. Він піднімає вгору руки, приковуючи до себе всю увагу Спеклів. — Народе Нового Прентісстауна, — гукає він, вимахуючи руками. — Я оголошую вам ваш вироооооок!
А тоді він просто сміється, сміється і сміється.
Дейві вирішує наглядати за тим, як Спекли рошчищають поле від чагарів, а це означає, шо мені доводиться носити їм силос зі сховища і наповнювати їхні корита питвом.
Але така робота на фермі. На таку роботу Вен і Кілліан відправляли мене щодня. Це та робота, яку я завжди ненавидів.
Але я витираю очі і беруся до діла.
Поки я працюю, Спекли тримаються від мене якомога подалі. Мушу сказати, я й не проти.
Бо я, виявляєцця, реально не можу дивитися їм в очі.
Я опускаю голову і далі махаю лопатою.
Дейві каже, батя йому розказав, що Спекли працювали як слуги чи кухарі, але один із перших наказів мера був позачиняти Спеклів у їхніх домах, а відтак, саме тієї останньої ночі, коли я спав, їх забрала армія.
— Вони жили у людей в садках, — каже Дейві, дивлячись, як я працюю лопатою, а тим часом ранок перетікає в обід, тож він з’їдає те, що мало були ланчем для нас двох. — Ні, ти можеш у це повірити? Ніби вони, дідько, члени сім'ї.
— Може, вони й були членами сім’ї, — кажу я.
— Ну, були та й загули, — кидає Дейві. Він підводиться, вихоплює пістолета і щириться до мене. — Хутко до роботи!
Я вивантажую зі сховища майже весь фураж, але виглядає на те, шо цього і близько не вистачить. Плюс три з п’яти водяних насосів не працюють, а до смерку я встиг полагодити лише один.
— Час іти, — каже Дейві.
— Я не закінчив, — відповідаю.
— Гаразд, — каже він і рушає до брами. — То сиди собі сам.
Я озираюсь на Спеклів. Вони, покінчивши з денною працею, відсунулись так далеко від солдатів і брами, як лише могли.
І якомога далі від нас із Дейві.
Я зиркаю спершу на них, а потім на Дейві, котрий іде геть. Їм бракує харчів. Їм бракує води. Їм нема куди піти в туалет, і шо вже казати про прихисток.
Я простягую порожні руки до них, але це ніяке не пояснення, це нічого не вирішить. Вони просто дивляться, як я опускаю руки і слідом за Дейві чимчикую крізь браму.
— Шо, скінчилася твоя відвага, свиното? — каже Дейві, відв’язуючи свого коня, котрого він називає Смертоносним, але котрий, здається, відгукується тільки на «Жолудь».
Я його ігнорую, бо думаю про Спеклів. Я буду добре до них ставитись. Це залізно. Я подбаю, аби в них було достатньо води і їжі, і я зроблю все, аби їх захистити.
Чесне слово.
Обіцяю собі.
Бо вона б цього хотіла.
— Ой, я б тобі сказав, чого вона насправді хоче, — пирхає Дейві.
І ми знову б’ємося.