Дорогий читачу!
Хай не вразять твоє око помилки в цій книжці. Навіть такі, що через них у кожного були б проблеми на уроці рідної мови (хоч англійської, бо в оригіналі тих помилок густо, хоч української, бо ж у перекладі має бути так само). Оповідач цієї історії — хлопчина-підліток, а деякі змальовані тут події (які саме, дізнаєшся згодом, без спойлерів) зовсім не сприяли його освіті… Тож варто вибачити нашому героєві його не надто грамотну оповідь — він такий, який є. Та й інші люди з його поселення теж не великі знавці мови. Словом, вибачай за помилки, цінуй дії і насолоджуйся читанням…
Кінець
— Твій Шум зраджує тебе, Тодде Г’юїтте.
Голос…
У темряві…
Я кліпаю і розплющую очі. Все довкола в тіні та ше ж воно розмите-розпливчасте; таке враження, шо світ обертаєцця і моя кров загаряча, а мозок засмічений і я не можу думати, бо ж темрява…
Я знову кліп-кліп.
Секу…
Ні, одну секундочку…
Шойно, буквально шойно ми були на плошчі…
Шойно вона була на моїх руках…
Вмирала на моїх руках…
— Де вона? — кидаю в темряву і чую запах крові, такшо мій голос зриваєцця, а Шум злітає угору, ніби зненацька буря, такий високий, червоний і лютий Шум. — ДЕ ВОНА?
— Тут я запитую, Тодде.
Цей голос.
Його голос.
Десь у темряві.
Десь позаду мене, де я ніфіга не бачу.
Мер Прентісс.
Я знову кліпаю, такшо мла вмить перетворюєцця на широку кімнату, освітчену через одне-єдине вікно угорі, через широкий круг високо і далеко звіци; те шкло брудне-бруднюще, хіба шо пофарбоване контуром Нового Світу з його двома супутниками-місяцями, і на мене падає тіки його світло — більше ніякого.
— Шо ви з нею зробили? — кажу голосно, кліпаючи від свіжої крови, що скрапує мені в очі. Пробую підняти руку й витерти, але руки, виявляєцця, зв’язано за спиною, і знову починається паніка, я шарпаюся в путах, дихання прискорюєцця і я знову горлаю: — ДЕ ВОНА?
Нізкуди прилітає кулак і врізаєцця мені в живіт.
Я нагинаюся вперед від шоку й метикую, шо мене прив’язали до дерев’яного стільця, ноги припнули до ніжок, сорочку я згубив ше там, на запилюженому горбі, а зараз вибльовую свій порожній шлунок і замічаю — шо то під ногами? — цей килим, на якому дзеркалицця силует Нового Світу з його місяцями, і все то дзеркалицця знову і знову, воно тягнецця без кінця.
І я пригадую, шо ми ж були на плошчі, так, на плошчі, — я біг, тримав її, ніс її і наказував їй жити, жити, поки не будемо в безпеці, поки не будемо в Притулку, де її зможуть порятувати…
Але безпеки не було, яка там безпека, був лише він і його люди, і вони забрали її — вирвали просто в мене з рук…
— Ви помітили, що він не питає «Де я?», — чую голос мера, мінливий, десь там. — Його перші слова: «Де вона?», і Шум каже те саме. Цікаво.
Голова пульсує, живіт теж, я зовсім прокидаюся і пригадую, шо я бився з ними, бився, коли вони її забирали, аж поки мені в скроню не прилетіло прикладом, і лише тоді я пірнув у морок…
Я ковтаю грудку, що назбиралася в горлі, ковтаю паніку і страх…
Бо це ж кінець, хіба ні?
Кінець усьому.
Я в руках мера.
І вона в руках мера.
— Якшо зробиш їй боляче… — кажу я, а в животі дотепер ниє удар.
Містер Колінз стоїть навпроти мене напівзатінений. Той самий містер Колінз, котрий ростив кукурудзу і каляфйори, доглядав мерових коней і той шо зараз стоїть наді мною з пістолетом у гольстрі, з перевішеною через спину рушницею і з кулаком, занесеним для нового удару.
— Їй і без нас було дуже боляче, Тодде, — пояснює мер, зупиняючи містера Коллінза. — Бідолашка.
Мої кулаки стискаюцця в кайданках. Мій Шум рваний і ніби побитий, я про це казав, але в ньому таки виникає спогад про те, як Деві Прентісс навів на нас ствол і як вона впала мені на руки: рана кровила і їй не вистачало повітря.
А тоді я червонію свій Шум, згадую відчуття першого удару в лице Деві Прентісса, згадую згадку, як Деві Прентісс летить із коня, він заплутався ногою в стремені і кінь волочить його, як торбу зі сміттям.
— Що ж, — зітхає мер, — це пояснює таємницю зникнення мого сина.
Якби я не відав, шо до чого, то сказав би, шо він зітхає із полегшенням.
Але я підозрюю, шо зробив цей висновок лише зі звуків його голосу, а цей голос, шо нині, він дуже проникливий і мудріший за той старий Прентісстаунський голос, шо в нього колись був, а те нішчо, яке я почув, щойно прибув до Притулку, — воно й досі велике нішчо в цій кімнаті, хай чим вона не була, і воно поєднується з великим нішчо від містера Колінза.