В них нема Шуму.
У жодного з них.
Єдиний Шум тут мій, і він сіпається, як поранене теля.
Я вивертаю шию в пошуках мера, але вивернути як слід боляче, такшо я просто розумію, шо сиджу собі під одним-єдиним променем запилюженого-підфарбованого сонця, яке квапицця на захід, посеред такої великої кімнати, шо я ледве розбираю її дальні стіни.
А тоді я помічаю крихітний столик у глибині темряви: його відсунули так далеко, аби я не міг розібрати, шо на ньому лежить.
Там просто метал, поблискує, обіцяє речі, про які я не хочу й думати.
— Він досі вважає, що я мер, — каже голос, знову безтурботно і втішено.
— Тепер це Президент Прентісс, хлопче, — бурчить містер Коллінз, — зарубай собі на носі.
— Шо ви з нею зробили? — кажу я, а сам пробую знову повернутися, туда-сюда, здригаючись від болю в шиї. — Якшо ви її торкнетесь, я…
— Ти приїхав до мого міста сьогодні зранку, — перебиває мер, — Голіруч, навіть без сорочки, лише з дівчиною на руках. А з дівчиною стався страшний нещасний випадок…
Мій Шум сіпається.
То був не випадок…
— Страшне, дуже страшне нещастя… — незворушно продовжує мер, але Шум його зраджує, я чую, який він нетирплячий і це вперше з того часу, вітколи ми зустрілись на площі. — В результаті цього жахливого випадку вона при смерті, а от переді мною хлопчик, на пошуки якого ми витратили стільки часу і зусиль, котрий завдав нам стільки клопоту, а тепер він же пропонує нам добровільно, так, він пропонує зробити все, що ми захочемо, якщо ми просто врятуємо дівчину, а проте коли ми спробували зробити саме це…
— З нею все гаразд? Вона в беспеці?
Мер замовкає, а містер Коллінз робить крок вперед і навідліг урізає мені в лице. Довгу мить біль роспофсюджуєцця моєю щокою, тому я лише сиджу і важко дихаю.
Тоді мер заходить в коло світла і стає просто переді мною.
Він і досі у своєму гарному костюмчику, хрусткому і чистому як ніколи, ніби там під тканиною нема живої людини, а лиш прудкий і балакучий кавалок льоду. Навіть у містера Коллінза є плями поту й бруду, від нього тхне, як і слід тхнути, але в мера нічо цього немає, ані сліду.
Поруч із мером ти просто якась купку бруду, яку треба прибрати геть.
Він дивицця на мене, нахиляєцця, так шоб дивитись мені в очі.
А тоді питає, ніби йому просто цікаво.
— Як її звати, Тодде?
Я здивовано кліпаю.
— Га?
— Як її звати? — повторяє він.
Ясно, шо він знає її ім’я. А ще ясно, шо він був у моєму Шумі.
— Ти знаєш, як її звати, — кажу я.
— Я хочу, аби ти мені сказав.
Я переводжу погляд із нього на містера Коллінза, а той стоїть собі, схристивши руки, і ані мур-мур, але з його обличчя добре видно, шо він би радо втовк мене в землю.
— Ще одна спроба, Тодде, — делікатно каже мер. — Я дуже хочу, аби ти відповів. Як її звати? Оту дівчинку з інших світів?
— Якшо ти знаєш, шо вона з інших світів, — кажу я, — то маєш знати і те, як її звати.
А тоді мер всміхається, і йому справді весело.
І я почуваюся таким наляканим, як зроду-віку до цього.
— Це так не працює, Тодде. От як це працює: я запитую і хочу почути відповідь. Зараж-ж-же. Як її звати?
— А де вона?
— Я питаю, як її звати?
— Скажіть, де вона, і тоді я скажу, як її звати.
Він зітхає, ніби я не виправдав його сподівань. Тоді знов киває містеру Коллінзу, і той знову підстрибує і знову лупить мене в живіт.
— Це простий обмін, Тодде, — каже мер, поки я хапаю повітря і блюю на килим. — Тобі достатньо сказати мені те, що мені треба, і це закінчиться. Вибір за тобою. Чесно, я геть не хочу й далі робити тобі боляче.
Я переводжу подих, зігнувшись у дугу, а живіт так болить, шо страшно і повітря набрати. Віччуваю, як моя вага натягує шнурки на зап’ястках, також віччуваю кров на своєму лиці (вона липка і припіцсохла) і осоловіло дивлюся туди-сюди по своїй в’язничці, шукаю, як звідси вирватися, з цього кола світла посеред кімнати — але виходу шось не видно.
Я помру тут, у цій кімнаті.
В цих стінах…
В цих стінах, де її нема.
І ше ж мені треба зробити вибір.
Якшо так, то осьшо я вибираю.
Вибираю не казати.
— Ви знаєте, як її звати, — кажу я. — Хочете — вбийте, але ви вже знаєте, як її звати.
І мер просто дивиться на мене.
Найдовша хвилина в моєму житі минає, поки він дивиться на мене і читає мене, і зрештою бачить, шо все серйозно.
А тоді він пітходить до маленького дерев’яного столика.
Я пробую підглядіти, але через його спину не бачу, шо він там робе. Тільки чую, як він брящить чимось на столику, стукає металом в дерево.