— Я зроблю всьо, шо ти схочеш, — каже він, але я розумію, шо він просто мавпує мої слова, — Лише врятуй її, і я зроблю всьо, шо ти схочеш.
— Я тебе не боюся, — кажу я, хоть мій Шум каже інакше, думаючи про всьо то, шо може бути на столі. — Я не боюсь померти.
Цікаво, чи я це серйозно.
Він повертається до мене, тримаючи руки за спиною, такшо я не бачу, шо там у нього.
— Бо ти чоловік, Тодде? Бо чоловік не боїться померти?
— Певно, так, — кажу я. — Бо я чоловік.
— Якщо не помиляюся, твій день народження лише за чотирнадцять днів.
— Це просто цифра, — я важко дихаю, і в животі всьо скаче віттого, шо я так кажу. — Вона-бо нічо не важить. Якби я був у Старому Світі, мені…
— Ти не в Старому Світі, хлопче, — значуще каже містер Коллінз.
— Не думаю, що він це має на увазі, містере Коллінз, — каже мер, не зводячи з мене погляду. — Правда, Тодде?
Я зиркаю то на того, то на іншого.
— Я вбивав, — кажу я. — Я вбивав.
— Так, я певен, що ти вбивав, — каже мер. — У тебе це написано на лиці. Але питання от яке — кого? Кого саме ти вбив? — він виходе за світле коло у темряву і тоді вже не знаю, шо він там взяв зі столу, але шось таке знайшов і заходить мені за спину. — Чи правильніше запитати — що?
— Я вбив Аарона, — кажу я, марно намагаючись пильнувати, шо він там робить.
— Та невже? — те, шо у мера нема Шуму, просто жах, особливо коли я нічо не бачу. Це не як тиша дівчинки, бо дівчача тиша однаково активна, однаково жива, вона має форму, бо решта Шуму лопотить об неї.
(я думаю про неї, думаю про її тишу, про цей біль)
(я не думаю про її ім’я)
Але мер, хай йому біс, не знаю, як він ото зробив, але в нього і містера Коллінза нема Шуму, воно ніби нічо, ніби мертве, там нема ні форми, ні Шуму, ні житя, як у каменя чи стіни, як у фортеці, яку тобі не завоювати. Очевидно, він таки читає мій Шум, але як знати, якшо цей чоловік з каменя?
Я всьодно показую йому то, шо він хоче. Я ставлю церкву під водоспадом наперед свого Шуму. Я ставлю всю мою чесну бійку з Аароном, усю оту боротьбу і кров, я ставлю наперед усю правду — як ми б’ємося, як я його б’ю і збиваю на землю, як я дістаю ножа.
Як я вдаряю Аарона в шию.
— Мабуть, це правда, — каже мер. — Але чи вся правда?
— Авжеж, — кажу я і роблю Шум таким голосним і високим, шоби заблокувати всьо інше, шо він може там почути. — Це правда.
Його голос — він дуже задоволений.
— Думаю, ти брешеш мені, Тодде.
— Не брешу! — я майже кричу. — Я зробив все, шо Аарон хотів! Я його забив! Я став чоловіком за твоїми власними законами, і ти можеш взяти мене в армію, і я робитиму всьо, шо ти хочеш, тільки скажи мені, шо ви з нею зробили!
Я бачу, шо іззаду містеру Коллінзу вже дали знак, тож він підступає до мене, відводить кулак і…
(нічо не можу зробити)
Я сахаюся від нього з такою силою, шо вітсовую стілець на пару дюймів убік…
(заткнись)
Але удар не влучає.
— Добре, — каже мер, і видно, що він тихо радіє. — Добре.
Він знову починає рухатися у присмерку.
— Дозволь дещо тобі пояснити, Тодде, — каже він, — ти в головному офісі приміщення, яке раніше було Катедрою Притулку, а відучора це Президенцький Палац. Я привів тебе до себе додому, бо вирішив тобі допомогти. Допомогти тобі побачити, що ти помиляєшся в цій безнадійній війні проти мене, проти всіх нас.
Його голос пересунувся кудись за містера Коллінза…
Його голос…
На мить видалося, шо він говорить не вголос…
Ніби він промовляє просто в мене в голові…
А тоді це проходе.
— Мої солдати прибудуть завтра по обіді, — каже він, не даючи мені й слово вставити. — Але перед тим, Тодде Г’юїтте, ти відповіси на моє питання, а тоді дотримаєш слова і допоможеш мені створити нове суспільство.
Він знову виходить на світло, стає переді мною, але руки й досі за спиною і шо в них — мені невідомо.
— Але що я хочу, аби ти засвоїв тут і зараз, Тодде, — каже він. — Це те, що я тобі не ворог.
Я так дивуюся, шо на секунду забуваю боятися.
Він мені не ворог?
Я широко росплющую очі.
Він мені не ворог?
— Ні, Тодде, — каже він, — я тобі не ворог.
— Ти вбивця, — кажу я, не думаючи.
— Я генерал, — відповідає він. — Не більше і не менше.
Я дивлюся на нього.
— Ти вбив людей, коли йшов сюда. Ти вбив людей у Дальньому Куті.
— На війні стаються усілякі прикрощі, але зараз війна закінчилась.
— Я бачив, як ти їх постріляв, — опираюся я, бо мені огидно це слухати: хай кого іншого заспокоять його слова, але ж це чоловік без Шуму, у нього завши камінь за пазухою.
— Особисто я, Тодде?