Я ковтаю кислий смак.
— Ні, але цю війну розпочав ти!
— Вона була необхідна, — каже він, — аби порятувати хвору планету, що вмирає.
Моє дихання пришвиччуєцця, розум затуманюєцця, голова важ-жка-преважка, такого ше не було. Але й Шум червоніший.
— Ти вбив Кілліана.
— І я щиро шкодую, — каже він, — з нього був би чудовий солдат.
— Ти вбив мою маму, — кажу я, мій голос дрижить (заткни пельку вже), мій Шум сповнений люті і суму, а на очі навертаються сльози (заткнись заткнись заткнись), — ти вбив усіх жінок у Прентісстауні.
— Невже ти віриш у все, що тобі кажуть, Тодде?
Западає тиша, справжня тиша, бо навіть мій Шум затихає.
— У мене немає бажання вбивати жінок, — додає він. — І ніколи не було.
Я аж рота роззявляю.
— Але ж таки було…
— Ну, зараз не час для уроків історії.
— Ти брехло!
— А ти думаєш, що знаєш усе на світі, так? — його голос стає крижаним і він відступає від мене, і тоді містер Коллінз лупить мене у скроню так сильно, шо я мало не падаю на підлогу.
— БРЕХЛО І ВБИВЦЯ! — кричу я, а у вухах дотепер звенить від удару.
Містер Коллінз б’є мене вдруге, тепер з іншого боку, ніби дерев’яною балкою.
— Я не ворог тобі, Тодде, — знову каже мер. — Будь ласка, не змушуй мене і далі це робити.
Моя голова розламується, такшо я мовчу. Я не можу нічо сказати. Я не можу сказати те, шо йому треба. І не можу сказати нічо іншого, бо тоді мене знов лупцюватимуть.
Це кінець. Це має бути кінець. Вони мене живим не випустять. І вони не випустять її живою.
Це має бути кінець.
— Я сподіваюся, що це кінець, — каже мер, і тепер в його голосі ніби звуки правди. — Я сподіваюся, ти мені розкажеш те, що я хочу знати, і ми зможемо все це припинити.
А тоді він каже…
Тоді він каже…
Він каже: «Будь ласка».
Я піднімаю голову, кліпаю очима крізь синці, шо набрякають навколо моїх очей.
На його лиці стурбованість, такий вираз, майже благання.
Шо за фігня? Шо це збіса за фігня?
І я знову чую гудіння в себе в голові…
Не так, як чути чийсь інший Шум…
БУДЬ ЛАСКА — ніби це каже мій власний голос…
БУДЬ ЛАСКА — ніби це кажу я сам…
Воно тисне на мене…
Десь усередині…
Я тепер почуваюся всередині так, ніби хочу сказати…
БУДЬ ЛАСКА…
— Те, що ти думаєш, ніби дешо знаєш, Тодде, — каже мер, його голос досі повторюєцця всередині мої голови, — воно все дурня.
А тоді я пригадую…
Я пригадую Бена…
Я пригадую, як Бен каже мені те саме…
Той самий Бен, котрого я втратив…
І мій Шум негайно твердне, просто зразу. Відрізає його.
З лиця мера зникає благаючий вираз.
— Гаразд, — каже він і трошки хмуриться. — Але пам’ятай, що це твій вибір, — стає прямо. — Отже, як її звати?
— Ти знаєш, як її звати.
Містер Коллінз б’є мене в голову збоку.
— Як її ім’я?
— Ти сам знаєш…
Бух, іще один удар, цього разу з іншого боку.
— Як її звати?
— Ні.
Бух.
— Скажи мені, як її звати.
— Ні!
БУХ!
— Ім'я, Тодде?
— ЙДИ НАФІГ!
Мабуть, замість «фіг» я кажу шось інше, бо містер Коллінз б’є так сильно, шо моя голова відкидається назад, стілець губить рівновагу і я таки падаю набік, на підлогу, разом зі стільцем. Я гепаюсь на килим, а руки зв’язані, такшо я не можу виставити їх перед собою; очі наповнююцця маленькими Новими Світами — і зрештою світ переді мною згасає.
Я видихаю в килим.
Носаки мерових черевиків наближаюцця до мого лиця.
— Я тобі не ворог, Тодде Г’юїтте, — ше раз каже він, — Просто скажи мені, як її звати, і це все припиниться.
Я вдихаю і викашлюю те, шо вдихнув.
Вдихаю ше раз і кажу те, шо хотів сказати.
— Ти вбивця.
Ше одна тиша.
— Ну, хай так, — каже мер.
Його ноги віддаляюцця, і я віччуваю, як містер Коллінз піднімає мого стільця з підлоги разом зі мною і моє тіло стогне під власною вагою, і от я знову сиджу в центрі кола, шо міниться всіма кольорами веселки. Мої очі так набрякли, шо я взагалі ледве бачу містера Коллінза, хоч він просто тут, перед моїм носом.
Я чую, шо мер знову за маленьким столиком. Я чую, як він по тому столику шось пересуває. Знову чую шкрябаня металу.
Я чую, як він стає біля мене.
І після всіх цих його обіцянок настає, нарешті, кінець.
Кінець мені.
Мені шкода, — думаю я, — Мені дуже, дуже шкода.
Мер кладе руку мені на плече, і я відшарпуюсь від неї, але він руку не забирає, просто рівномірно тисне на мене, я не бачу, шо в нього в другій руці, але він шось підносить до мене, до мого лиця, шось тверде і металеве і наповнене болем, воно готове завдати мені страждань і закінчити моє життя, але у мене в глибині є схованка, куди мені треба залізти, подалі від цього всього, глибоко всередину, у темряву, та я знаю, шо тоді точно кінець, край усьому, бо я ніколи звітти не виберусь і він уб’є мене і вб’є її, нема ні шансів, ні життя, ні надії — нічого.