Ой, як шкода.
І мер притуляє до мого лиця компрес.
Я хапаю ротом повітря від цієї прохолоди і шарпаюся від його рук, але він лагідно притискає компрес до ґулі на моєму чолі, до ран на моєму лиці і бороді, і його тіло так близько, шо я відчуваю його запах та його чистоту, дерев’яний запах його мила, а подих з його носа овіває мою щоку, його пальці торкаюцця моїх порізів майже ніжно, обробляють набряк навколо моїх очей, розсічені рани на моїй губі, і я віччуваю, шо компреси починають працювати майже моментально, я віччуваю, шо набряк відразу сходить, знеболювальні затоплюють моє тіло, і на мить я думаю — о, які чудові компреси в Притулку, майже як її компреси, і полегшеня приходить так швидко, так несподівано, шо мені стискає горло і я мушу ковтнути слину.
— Я не такий, як ти собі уявляєш, Тодде, — тихенько каже мер мені на вухо, накладаючи ще один компрес мені на шию, — Я не робив речей, які ти думаєш, що я робив. Я попросив свого сина привести тебе назад. Я не просив його ні в кого стріляти. Я не доручав Аарону тебе вбивати.
— Яке ж ти брехло, — кажу я, але мій голос слабкий, і я тремчу від намагання не пропустити в нього сльози (заткнись же).
Мер накладає ше кілька компресів на синці на моїх грудях і на животі, так ніжно, шо я заледве це витримую, так ніжно, ніби йому майже не байдуже на те, як я почуваюсь.
— Мені байдуже, що ти думаєш, Тодде, — каже він. — Але ти ще встигнеш зрозуміти, що я кажу правду.
Він заходить мені за спину і накладає ше один компрес на вузли, шо стягують мої зап’ястки, і тоді масажує їх великими пальцями, повертаючи чутливість моїм рукам.
— Ти ще матимеш час, — каже він, — навчитися мені довіряти. Можливо, навіть вподобаєш мене. Можливо, навіть думатимеш про мене як про нового батька, Тодде.
Я почуваюся так, ніби мій Шум тане від усіх ліків, весь біль зникає, я зникаю разом із ним, ніби мер мене таки вбиває, але ліками замість тортур.
Я не можу стримати плач від горла, від очей, від голосу.
— Будь ласка, — кажу я, — будь ласка.
Але я не знаю, шо я маю на увазі.
— Війна закінчилась, Тодде, — повторює мер. — Ми творимо новий світ. Ця планета нарешті повністю виправдовує своє ім’я. Повір мені на слово, коли ти все побачиш, тобі й самому закортить стати частиною того, що ми робимо.
Я видихаю в темноту.
— Ти можеш вести за собою людей, Тодде. Ти довів, що ти дуже особливий.
Я далі дихаю, пробую зосередитись на диханні, але чую, шо потрохи пливу.
— Звідки мені знати? — нарешті питаю я, і мій голос тепер не схожий на голос — самий лише скрегіт і стогін. — Звідки мені знати, шо вона ше жива?
— Нізвідки, — каже мер. — Повір мені на слово.
І знов чекає.
— Якшо я це зроблю, — кажу я, — якшо я зроблю то, шо ти кажеш, ти її врятуєш?
— Ми зробимо все необхідне, — каже він.
Без болю вічуття такі, ніби в мене зовсім нема тіла, ніби я такий собі привид у кріслі, незрячий і вічний.
Ніби я вже помер.
Бо як знати, чи ти живий, якшо тобі не боляче?
— Ми — це вибір, який ми робимо, Тодде, — каже мер, — не більше й не менше. Я б хотів, щоб ти обрав сказати мені її ім’я. Я б дуже сильно цього хотів.
Під пов’язками лише темрява.
Лише я, сам у чорноті.
Наодинці з його голосом.
Я не знаю, шо робити.
Я нічо не знаю.
(шо мені робити?)
Але якшо є можливість, якшо є хоть найменший шанс…
— Це справді така серйозна жертва, Тодде? — каже мер, слухаючи, як я думаю. — Тут, наприкінці минулого? На початку майбутнього?
Ні. Ні, я не можу. Він брехун і вбивця, і всьодно, шо він каже…
— Я чекаю, Тодде.
Але раптом вона жива, він же міг залишити її живою…
— Це, вважай, твій останній шанс, Тодде.
Я здіймаю голову. Від руху компреси трошки зсовуюцця, і я мружуся від світла, мружуся на лице мера.
Воно порожнє, як і досі.
Це порожня мертва стіна.
З таким самим успіхом я міг би говорити в безодню.
З тим самим успіхом я теж міг би бути безоднею.
Я відвожу очі. Я опускаю їх.
— Віола, — промовляю я в килим. — Її звати Віола.
Мер протяжно і дуже втішено зітхає.
— Чудово, Тодде, — каже він. — Дякую.
Тоді повертається до містера Коллінза.
— Закрий його.
Частина 1
Тодд у вежі