Нянечка Койл оберігає інформацію, бо то її найдорожчий ресурс.
Я знаю одне, що табір влаштовано біля старої шахти, яку закладали — як, здається, чимало всього на цій планеті — з величезним оптимізмом одразу після перших приземлень, але покинули вже через кілька років. Біля входу в кілька глибоких печер розкидано пригорщу халабуд. Деякі з них нові, деякі полишалися ще від шахт, а зараз вони правлять нам за гуртожитки, нарадчі зали, трапезні й таке інше.
Печери — принаймні ті, де не живуть кажани — ми використовуємо для зберігання продуктів і припасів, яких завжди катастрофічно не вистачає, їх завжди пильно стереже нянечка Ловсон, котра досі побивається через покинутих діток і виливає це побивання на кожному, хто просить у неї зайву ковдру, бо ж зимно.
Глибше в печерах — шахти, їх спершу викопали в пошуках вугілля чи солі, а як нічого не знайшли, тоді шукали діаманти чи золото, хоч їх теж не знайшли, можна подумати, тут від них комусь була б якась користь. Тож зараз у шахтах ховають зброю і вибухівку. Не знаю, як її сюди доправили і звідки взяли, але якщо табір знайдуть, то все висадять у повітря — і вибух, певно, змете нас усіх із лиця землі.
Але наразі це табір біля природного джерела під захистом лісу. Єдиний вхід — через дерева наприкінці стежки, по якій ми з нянечкою Койл і приїхали, а там дорога така крута і тверда, що до табору неможливо прийти, аби тебе не почули.
— І вони прийдуть, — сказала мені нянечка Койл першого дня. — Просто треба пильнувати, аби ми були готові їх зустріти.
— А чому досі не прийшли? — запитала я. — Люди ж мають знати, що тут є шахта.
Вона ж лише підморгнула мені та торкнулася носа.
— І що це означати? — запитала я.
Але це й усе, бо інформація — її найцінніший ресурс, правда ж?
За сніданком я отримую звичну порцію приниження від Теї та інших підмайстринь, котрі мене впізнають, бо жодна з них і словом до мене не озивається, вони досі винуватять мене за смерть Медді, винуватять за те, що я чомусь зрадниця, не знаю, може, й за цю лядську війну винуватять.
Не те щоб мені до того якесь діло.
Мені байдуже.
Я залишаю їх у трапезній, беру свою миску сірої вівсянки і тікаю в холодний ранок, влаштовуюсь на камені біля входу в одну з печер. Поки я їм, табір починає прокидатися — і готуватися до усіх тих речей, якими зазвичай повинні займатися терористки.
Найбільше дивує, як же мало тут людей. Може, із сотню. Це все. Ото і є велика Відповідь, котра завдає стільки клопоту Новому Прентісстауну, висаджуючи будинки? Якась сотня люду. Нянечки і підмайстрині, колишні пацієнтки та інші: хтось зникає на ніч і повертається вранці; інший, навпаки, підтримує табір для тих, хто постійно відходить, доглядає кількох коней, які є у Відповіді, волів, котрі тягнуть вози, курей, які дають нам яйця, та роблять іще мільйон дрібниць, які необхідно робити.
Але — всього сотня люду. А у мера таки справжня армія, тому залишається тільки молитися, щоб вони сюди не нагрянули.
— Можна, Гільді?
— Моє вітання, Вілфе, — кажу, коли він підходить до мене з мискою вівсянки. Я посуваюся, щоби він міг сісти біля мене. Він нічого не каже, просто нагортає свою вівсянку, а я свою.
— Вілфе? — чуємо обоє.
До нас наближається Джейн, Вілфова дружина, з двома паруючими горнятами в руках. Пробирається поміж камінням, раз спотикається, проливає трошки кави, так що Вілф уже починає підводитись із місця, але вона якось втримує рівновагу.
— Смашного! — оглушливо каже вона і рвучко простягає нам горнята.
— Дякую, — хапаю свою посудину.
Джейн ховає руки під пахви від холоду і посміхається, зиркаючи туди-сюди, її очі розплющені так широко, ніби вона ними їсть.
— Незручно зимно їсти на вулиці, — коментує вона, ніби надзвичайно приязно вимагає, щоб ми пояснили свою поведінку.
— Йо, — каже Вілф, знову приймаючись за вівсянку.
— Не так і погано, — кажу я, також повертаючись до їжі.
— Чули, Діджа казала, вчора взяли зерносховище? — вона розмовляє напівшепотом, але її чути чи не на весь ліс. — Тож у нас знов буде хліб!
— Йо, — киває Вілф.
— Подобається хліб? — питає мене вона.
— Так.
— То меш мала хліб, — каже вона, до землі, до неба, до скель, — меш мала хліб.
Виговорившись, вона повертається до трапезної, а Вілф, здається, нічим тим не переймається і навіть не слухає. Але я знаю, і я це знаю напевне, що чистий і рівний Шум Вілфа, його небалакучість і його ніби обмеженість, — усе це мало що говорить про його справжню особистість, навіть близько.