Вілф і Джейн були біженці, вони тікали в Притулок від армії, що наступала їм на п’яти, та обігнали нас, коли Тодд відсипався від гарячки у Вуглекопському. Дорогою Джейн захворіла і тоді Вілф, розпитавши напрямок, доправив її прямісінько в дім зцілення нянечки Форт, і коли туди дійшла армія, Джейн уже лікували. Згодом Вілфа, у Шумі котрого обману стільки ж, скільки й у будь-кого на цій планеті, солдати визнали ідіотом і дозволили йому відвідувати дружину — єдиному з усіх чоловіків.
Коли жінки тікали, Вілф їм допомагав. Коли я запитала причину, він лише знизав плечима і сказав: «Бо вони мали забрати Джейн». Під час втечі він заховав найслабших жінок у свою підводу, а згодом ту саму схованку використовували вже для того, щоб вибиратися до міста на завдання, і отак тижнями він ризикував життям, раз за разом перекидаючи диверсанток туди-сюди, позаяк патрулі вважали, що такий простий чолов’яга не спроможний нічого приховувати.
І все це стало сюрпризом для лідерок Відповіді. Але мене анітрохи не здивувало.
Одного разу він урятував нас із Тоддом, хоч міг і не рятувати.
Іншим разом він витяг Тодда з такої прірви, що годі й казати. А відколи я тут, першої ж ночі вже готов був кинутися його шукати, але тепер сержант Гаммар знає Вілфа в лице, він знає, що того мають арештувати, тому тепер повернення — це практично смертний вирок.
Я набираю останню ложку і тяжко зітхаю, встромляючи її до рота. Не знаю, чого так сумно, — від холоду, від пісної вівсянки чи від цього клятого табору, де можна просто вмерти з нудьги…
А от Вілф знає. Якось Вілф завжди таке знає.
— Кажу тобі, всьо з ним добре, Гільді, — каже він, доїдаючи кашу. — Він живучий, цей наш Тодд.
Я ловлю світло холодного вранішнього сонця і знову ковтаю, хоч тепер у горлянці немає вівсянки.
— Ти сама тримайся, — каже Вілф, підводячись, — тримайся, бо то ше буде.
Я кліпаю.
— Що саме буде? — питаю я, коли він уже рушає до трапезної, попиваючи каву.
Він не зупиняється.
Я допиваю каву, потираю руки, аби назбирати трошки тепла, думаю нині знову її запитати, ні, сказати, що я йду на наступну місію, що мушу знайти…
— Що це ти сидиш тут сама?
Підводжу погляд. Лі, білявий солдат, стоїть біля мене і шкірить зуби.
Я негайно відчуваю, як лицю стає гаряче.
— Ні, ні, — я тут же встаю, повертаючись геть від нього, забираючи тарілку.
— Ти ще не мусиш іти… — каже він.
— Ні, я доїла…
— Віоло…
— Так-так, кажи…
— Я не те мав…
Але я вже чешу до трапезної, кленучи себе за багрянець, яким взялося моє лице.
Лі — не єдиний чоловік. Ну, він взагалі не зовсім чоловік, але, як і Вілф, вони з Маґнусом більше не можуть прикидатися солдатами і ходити в місто, бо ж їхні лиця знають.
Але інші можуть. Бо це — найбільша таємниця Відповіді з усіх. Принаймні третина тут — це чоловіки, чоловіки, що прикидаються солдатами, аби проводити жінок до міста, це ті чоловіки, котрі допомагають нянечці Койл планувати цілі, чоловіки, вони фахово працюють із вибухівкою, вірять у справу і хочуть битися з мером та всім, за що той стоїть.
Чоловіки, котрі втратили дружин, доньок і матерів, котрі б’ються, аби врятувати їх чи помститися в їхню пам’ять.
Переважно помститися.
Думаю, корисно, якщо всі думають, що тут лише жінки; чоловіки можуть приходити і йти, навіть якщо мер точно розуміє що до чого, він забирає ліки у більшості своїх вояків, так що власний запас ліків у Відповіді — то радше тягар, ніж щастя.
Я потай дивлюся на Лі через плече, тоді зразу знову перед собою.
Я ніяк не втямлю, чому він тут.
Я не змогла…
Я поки що не мала нагоди його запитати.
Я тягнусь до дверей трапезної, але геть нічого не пильную, то й не помічаю, як двері розчахуються навстіж, перш ніж я встигаю взятися за клямку.
Я дивлюся в лице нянечки Койл.
Навіть не вітаюся.
— Візьми мене в наступну вилазку, — кажу їй.
Її обличчя непорушне.
— Ти знаєш, чому ні.
— Тодд до нас приєднається, — запевняю, — в момент.
— Інші не так цього певні, дівчинко моя, — я вже роззявляю рота, щоб відповісти, але вона перебиває, — якщо він узагалі живий. Але це пусте, бо ми просто не можемо допустити, щоб тебе зловили. Ти найцінніший трофей з усіх. Дівчинка, котра може допомогти Президенту, коли сядуть кораблі.
— Я…
Вона піднімає руки.
— Я не хочу через це знову розсваритися з тобою. В мене багато важливих справ.
У таборі западає тиша. Люди за її спиною позупинялися, бо ми дивимось одна на одну, ніхто не хоче просити її відійти з дороги, навіть нянечка Форт і Надарі, усі вони терпляче чекають. Так само як і Тея, вони зі мною практично не говорили, ще відколи я приїхала, усі ці сподвижниці нянечки Койл, усі ці людоньки, котрі й думати не наважаться заговорити з нею так, як оце я говорю.