Вони до мене так ставляться, ніби я чимось небезпечна.
Дивно, але мені це ніби як подобається.
Я дивлюсь їй у вічі, у їхню незламність.
— Я тобі цього не подарую, — кажу тихо, ніби говорю лише до неї, — ніколи не пробачу. Ні зараз, ніколи.
— Мені не треба пробачення, — так само тихо каже вона, — але одного дня ти зрозумієш.
А тоді її очі спалахують, а рот розтягується в усмішці.
— А знаєш, — вона підвищує голос, — мабуть, час знайти тобі якесь заняття.
22. 1017
ЦІ СРАНІ ШТУКИ можуть рухатися швичче?
Чотири чи п’ять найблищих до мене Спеклів сахаються, хоть я сказав це не вголос.
— Ворушіться!
Як завжди, без жодних думок, без Шуму, без нічого.
Вони можуть отримувати ліки лише з фуражем, який мені ше треба їм висипати. Але чому так? Чому решта не получає? Це перетворює їх на море клацань і білих спин, зігнутих у холодні білі роти, з яких вилітають хмарки пари, білих рук, шо вичерпують землю жменя за жменею і, якщо глянути на всі монастирські угіддя, глянути, як ті білі тіла працюють, — та й шо, дійсно ніби стадо овець, нє?
Хоть якшо придивитися блишче, то можна вирізнити сім’ї, чоловіків із дружинами, батьків із синами. Можна побачити, як старші беруть менші вантажі, несуть повільніше. Можна побачити, як молоччі їм помагають, пробують заховати від нас, бо старші вже не дуже добре працюють. Можна побачити дитину, припнуту до материних грудей полотниною. Можна побачити, як один особливо високий зорганізовує інших у швидший виробничий ланцюжок. Можна побачити, як молодша самка трамбує багно навколо інфікованої номерної стрічки старшої. Можна побачити, як вони працюють разом, поопускавши голови донизу, аби їх не побачили ані ми з Дейві, ані вартові за колючим дротом.
Так, усе це можна побачити, якщо глянути уважно.
Але простіше не дивитися.
Ясно, шо ми не можемо роздати їм лопати. Вони можуть використати їх як зброю, а солдати на стінах смикаються навіть коли вони натто високо піднімають руки. От вони і сидять, зігнуті до землі, копають, носять каміння, мовчазні, як хмари, страждають, але не пручаються.
Але в мене є зброя. Рушницю мені віддали.
Бо куда я ше піду?
Тепер, коли її нема.
— Ану швичче! — горлаю на Спекла, а мій Шум червоніє від самої лиш думки про неї.
Я замічаю, що Дейві дивиться на мене, на його лиці здивована либа. Я відвертаюся і перехожу поле до іншої групи. Вже напівдорозі чую голосніший клац.
Оглядаюся в пошуках джерела.
Але джерело, звісно, те саме.
Це 1017, і він знову дивиться на мене, і це той самий ненависний погляд. Він переводить очі на мої руки.
Лише тоді я розумію, що міцно стискаю рушницю.
Навіть не пригадую, як зняв її з плеча.
Попри всю старанність Спеклів, піде ше пара місяців, аби хоть приблизно закінчити цей будинок, хай там який він вийде, а на той час буде вже глибока зима, Спекли не мають халабуд, які вони самі собі будують, а на вулиці вони живуть набагато довше за людей, але я всьодно не впевнений, що вони можуть пережити зимові морози, і я ще не чув, аби їх мали перевести кудиінде.
Попри це ми за тиждень знесли всі внутрішні стіни, тобто на два дні перевиконали план, і жоден Спекл не помер, хоть пара зламала руки. Покалічених Спеклів забрали солдати.
І ми їх віттоді не бачили.
Під кінець другого тижня після бомби у вежі, ми викопали майже всі траншеї, тепер треба закласти блоки на фундамент, і ми з Дейві маємо контролювати процес, хоть Спекли мають краще знати, як воно робиться.
— Батя каже, їхньою працею відбудували місто після війни зі спеклами, — згадує Дейві, — а так по них і не скажеш.
Він випльовує лушпайку від насіння. Тепер, коли Відповідь на додачу до підривів почала ще й полювати за припасами, з їжею стало тугіше, але Дейві завжди вдаєцця шось нарити. Ми сидимо на купі каміння, з якої видно все поле, перекопане квадратними ямами і ровами, таке засипане камінням, шо Спеклам там заледве є місце.
Але вони тиснуться по краях того поля і, рятуючись від холоду, туляцця одне до одного. І нічо на це, ані звуку.
Дейві випльовує ще одну лушпайку.
— Ти ше плануєш говорити в цьому житті?
— Я говорю, — відповідаю.
— Нє, ти гаркаєш на підлеглих і бурчиш на мене. Це ти не говориш, — він випльовує ще одну лушпайку, високо і далеко, влучивши найблищому Спеклу в голову. Той просто втирається і далі докопує траншею.