1. Старий мер
МІСТЕР КОЛЛІНЗ ПІДШТОВХУЄ МЕНЕ вгору вузькими сходами без вікон, угору і ше раз угору, повертаючи на крутих східницях, але завжди чітко вгору. І коли я думаю, шо мої ноги більше не витримають, ми досягаємо дверей. Він відкриває і грубо заштовхує мене всередину, і я падаю в кімнату, на дерев’яну підлогу; мої руки так задубли, шо не можу спинити падіння, тому я лише стогну і лягаю на бік.
І бачу, шо просто піді мною — тридцятиметрова прірва.
Містер Коллінз регочеться, дивлячись, як я задкую від прірви. Я на приступці завширшки, може, з п’ять дошчок, вона тягнеться попід стінами квадратної кімнати. А всередині кімнати — просто здоровенна дірка та ше пару шнурків звисають по центру. Я слідкую за шнурками до самої гори — до високої шахти, в якій висить найбільший комплект дзвонів, які я бачив за все житя, два з них звисають з одної дерев’яної балки, а які вони здоровенні, величиною з цю кімнату, а в боках вежі вирізані арки, ну, шоби ті дзвони було добре чути.
Я піцтрибую, коли містер Коллінз голосно зачиняє двері, зачиняє їх зі звуком хррц-клац, і цей звук відбирає в мене останню надію на втечу.
Я встаю і схиляюся до стіни, поки знову не можу дихати.
Заплющую очі.
Я Тодд Г’юїтт, — думаю я, — Я син Кілліана Бойда і Бена Мура. Мій день народжена через чотирнацять днів, і я чоловік.
Я Тодд Г’юітт, і я чоловік.
(той самий, шо сказав меру, як її звати)
— Вибач мені, — шепочу я сам до себе. — Мені дуже шкода.
Невдовзі я розплющую очі і роззираюся. На рівні очей на цьому поверсі вежі по периметру тягнуцця маленькі прямокутні отвори, по три на кожній стіні, і з них крізь пилюку ллється вечірнє світло.
Я просуваюся до найближчого отвору. Очевидячки, я десь у церковній дзвіниці і дуже високо згори дивлюся назовні, на центральну площу, кудою я вперше в’їхав до міста — лише цього ранку, але так здаєцця, немов ціле житя тому. Вечоріє, такшо я, певно, деякий час пролежав у відключці, і за цей час він міг зробити їй шо хоч, за цей час він міг…
(заткнися, просто заткнися)
Я дивлюся на площу. Дотепер порожня, дотепер тиха площа в мовчазному місті, місті без Шуму, місті, яке чекає, коли армія прийде його завоювати.
Місто, яке навіть не спробувало дати відсіч.
Мер просто підійшов до міста, і тут усі разом капітулювали. Іноді чутки про армію не менш вбивчі за саму армію — так він мені казав, і чи ж не його правда?
Ми сюди так довго бігли, спішили щодуху і не думали, як виглядатиме Притулок, коли ми в ньому опинимось, не казали нічо вголос, але надіялися, шо тут буде безпечно, шо тут буде рай.
Для вас обох ше є надія, — так Бен казав.
Але він помилявся. Це був узагалі не Притулок.
Це був Новий Прентісстаун.
Я похмурий, бо віччуваю, як у грудях починає тиснути, і дивлюся в західний кінець площі, над деревами, котрі переходять у дальші тихі будинки і вулиці, перевожу погляд на водоспад, котрий зовсім близько звідси гуркотить із краю долини вниз, споглядаю, як дороги зиґзаґами піднімаюцця на пагорб біля водоспаду — ті дороги, де я бився з Дейві Прентіссом-Молоччим, ті дороги, де Віола…
Я повертаюся до кімнати.
Мої очі помалу звикають до слабкого світла, але тут, здаєтця, немає нічого, крім дощок і слабкого запашку. Церковні шнурки висять метри за два від кожної стіни. Я дивлюся угору і бачу, шо вони міцно прив’язані до звонів, аби в них можна було позвонити. Я зиркаю вниз, у яму, але там занадто темно, аби роздивитися, шо робиться внизу. Певно, просто тверда цегла.
Але два метри — то не є так багато. Можна легко доскочити, і вхопитися за шнурок, і злізти донизу.
Але…
— Насправді це геніальний план, — каже голос із дального кута.
Я віцтрибую, наїжачуюсь Шумом. Чоловік стоїть там, де він допіру сидів, — ше одна БезШумна людина.
Але…
— Якщо спробуєш спуститися по цих мотузках, які так спокусливо висять у межах доступу, — продовжує він, — усе місто про це дізнається.
— Ти хто? — питаю я, і хоч віччуваю, шо мій шлунок став невагомий і злетів кудись угору, стискаю кулаки.
— Так-так, — каже він, — чути, що ти не з Притулку, — він звертає за ріг, аби на його лице потрапило світло. Я бачу підбите око і россічену губу, яка виглядає так, ніби тількишо покрилася струпом. Йому, мабуть, компресів забракло.
— Аж цікаво, як то швидко забуваєш гучність цього всього, — каже він майже сам до себе.
Це маленький чоловічок, нищий за мене, а ще ширший і старший за Бена, але ненабагато; ше я бачу, шо він якийсь м’який, навіть на лиці. За нагоди я міг би відлупцювати цю м’якість.