— Вона тебе кинула, — каже Дейві, — погодься з цим.
Мій Шум здіймається.
— Глухни.
— Я не в поганому сенсі.
Я повертаюся до нього, очі широко росплющені.
— А шо таке? — дивується він. — Я так, просто кажу. Вона втекла, це ж не значить, що вона вмерла чи шо, — він спльовує. — Наскільки мені відомо, дівка вміє про себе подбати.
У його Шумі спогад про удар струмом на річковій дорозі. Віццього я мав би всміхнутися, але не всміхаюся, бо вона стоїть переді мною в його Шумі, стоїть переді мною і валить його.
Стоїть просто там і не стоїть просто там.
(куда вона втекла?)
(куда вона, трясця, ділася?)
Мер Леджер сказав мені, що зразу після бомбардувань армія пішла просто до океану: їм підказали, що там ховається Відповідь…
(то я? він це в мене почув? червонію від думки…)
Але коли пан Гаммар і його люди прийшли на берег, то нічого не знайшли — тільки давно покинуті будинки і напівзатоплені човни.
Бо інформація виявилась неправдива.
І віццього я теж червонію.
(вона мені збрехала?)
(вона це спеціально?)
— Господи, свиното, — Дейві знову спльовує. — Невже ти думаєш, шо у когось із нас є дівчата? Вони всі, трясця, у тюрмі через ці бомби кожен тиждень. А як нє, то ходять такими гуртами, що й не заговориш.
— Вона мені не дівчина, — кажу я.
— Не в тому річ, — відмахується він, — а в тому, шо тепер ти так само самотній, як і всі, так шо прийми то як є.
І зненацька якась бридотна сила почуття в його Шумі, але він це почуття ховає, шойно помічає, що я дивлюсь на нього.
— Шо вирячився?
— Нічого, — відповідаю.
— Отож.
Він встає, бере рушницю і бреде назад у поле.
Якось так вийшло, що 1017 досі працює на моєму кінці поля. Я переважно ззаду, закінчую копати траншеї. Дейві спереду, він заставляє Спеклів збивати докупи опалубки, які треба буде поставити, коли залиємо бетон. 1017 мав би працювати там, але за всі рази, коли я дивлюся, він біля мене, блишче за всіх інших, скільки би разів я не посилав його подалі.
Він працює, так, жменями викопує землю, рівними смугами знімає дерн, але завжди дивиться на мене, завжди пробує зазирнути мені в очі.
Клацає до мене.
Я йду до нього, рука на прикладі рушниці, над головою починають рухатися сірі хмари.
— Я послав тебе до Дейві, — гаркаю, — шо ти тут робиш?
Дейві, зачувши своє ім’я, гукає з-за поля.
— Га?
— Чого ти увесь час його сюда відпускаєш? — відгукуюсь я.
— Шо ти таке мелеш? — горлає Дейві. — Вони всі однакові!
— Це ж 1017!
Дейві роздратовано знизує плечима.
І шо?
Я чую за спиною клацаня, грубе і саркастичне.
Повертаюсь і, чесне слово, 1017 мені посміхається.
— Ах ти шматок… — починаю я, наводячи рушницю.
А тоді бачу спалах Шуму.
Від 1017.
Швидкий, але й чистий: я стою перед ним, тягнусь до рушниці — тільки те, що він бачить очима…
Тільки спалах — ніби він відбирає в мене рушницю…
І все, далі нічо нема.
Рушниця й надалі в мене в руках, а 1017 далі по коліна в траншеї.
Без Шуму.
Я змірюю його поглядом. Він худіший, аніж колись був, але вони ж усі худющі, їм завше бракує харчів, і я думаю, чи не голодував часом 1017.
Тобто — чи не приймав ліки.
— Шо ти задумав? — питаю його.
Але він вернувся до роботи, руки і долоні викопують землю, а спід білої-пребілої шкіри на боках проступають ребра. І він мовчить.
— Нашо далі давати їм ліки, якшо в усіх інших твій батя їх забирає?
Ми з Дейві обідаємо наступного дня. Хмари важко висять у небі, певно, скоро піде дощ, перший дощ за купу часу, то буде холодний дощ, але маємо наказ працювати попри все, так шо ми цілий день дивимось як Спекли виливають із бетономішалки першу суміш.
Її Іван прикотив сьогодні зранку, уже сцілений, але ше кульгавий, його Шум аж реве. Цікаво, де, на його думку, тепер влада.
— Ну, може, змовлятись не будуть, не? — міркує Дейві. — Не передаватимуть одне другому ідеї.
— Але вони всьодно передають, клацають, — тут же заперечую я, — хіба ні?
Дейві просто знизує плечима, типу «а я гребу, свиното».
— Є ще сендвічі?
Я віддаю йому свій, одним оком приглядаю за спеклами.
— Хіба ми не маємо знати, шо вони думають? — кажу я. — Хіба не ліпше було би знати?
Я дивлюся на поле, а особливо пильно — на 1017, котрий полюбому теж дивиться на мене.
Плюсь. Перша крапля дощу вдаряє мене по вії.
— От лайно, — каже Дейві, дивлячись угору.