Дощить три дні. Будмайданчик уже весь у багнюці, але мер хоче, аби ми якось далі працювали, так шо ці три дні ми сковзаємось і місимо все те багно і натягуємо на рами величезні шматки брезенту, аби позакривати поле.
Дейві дісталась робота всередині, він командує спеклами, котрі ставлять брезентові рами на місця. Я більшість часу провожу під зливою, пробую зафіксувати краї брезенту на землі важким камінням.
Це, трясця, така тупорила робота.
— Швичче! — горлаю на Спекла, котрий помагає мені закріпити на землі один з останніх країв.
Мої пальці замерзають, бо ніхто не дав нам рукавиць, а мера, щоби попросити, поблизу не було.
— Ой!
Я припадаю губами до закривавленої кісточки, вже вмільйонне подряпавши руку.
Спекли тягають каміння, ніби й нема дощу, а це добре, бо під брезентом на всіх місця не стане.
— Агов! — кажу, підвищуючи голос. — Край пильнуй! Пильнуй там…
Порив вітру вириває ціле полотнище, яке ми шойно закріпили. Один зі Спеклів продовжує його тримати, але полотнище піднімається в повітря, тягне його за собою і тяжко прибиває до землі. Я перестрибую невдаху Спекла і біжу за брезентом, котрий летить і перекидається в багнюці поля, залітає на маленький горбок, і я його майже вхопив…
І я шось послизаюся дуже сильно, злітаю з іншого боку схилу на дупі…
І розумію, куда я біг і на чому послизнувся…
Я лечу просто у вбиральню.
Я хапаю землю, аби зупинитися, але нема за шо триматися, і я влітаю туди з гучним плюсь.
— Гах! — кричу я і пробую встати.
Я по пах у засипаному вапном лайні Спеклів, весь ним оббризканий, від смороду хочеться ригати…
А тоді я бачу ще один спалах Шуму.
Я стою в клятій ямі.
А Спекл — просто наді мною.
Дивлюся вгору.
На мене вирячилася стіна Спеклів.
І просто перед ними всіма.
1017.
Він наді мною.
З великою каменюкою в руках.
Він нічо не каже, просто стовбичить із тим каменем, а той камінь більш ніж достатній, аби серйозно скалічити, якщо добре влучить.
— Ага, — кажу йому, — цього хочеш, так?
Він просто дивиться.
Я знов не бачу його Шуму.
Тягнуся по рушницю, повільно.
— То шо далі? — питаю і показую в Шумі, який я готовий, який я готовий битися.
Який я готовий…
Приклад рушниці в мене в руках.
Але він просто дивиться.
А тоді кидає камінь на землю і повертається до брезенту. Я дивлюся, як він іде, п’ять кроків, десять, і моє тіло трохи росслабляється. Я чую його, коли вже вилажу з ями.
Клац.
Його грубий клац.
І я зриваюся.
Я біжу до нього, кричу, не знаю, шо й кажу, Дейві шоковано повертається, а я забігаю під брезент відразу за 1017, забігаю з рушницею над головою, ніби я якийсь дурний чи божевільний, а 1017 повертається до мене, але я не лишаю йому шансу шось зробити, я сильно б’ю його в лице прикладом, він падає на землю, я знову заношу рушницю і луплю його, він піднімає руки, аби закритися, але я лупцюю його знову, і знову, і знову…
По руках…
По лицю…
По тих кощавих ребрах…
Мій Шум дзвенить…
І я б’ю…
І я б’ю…
І я б’ю…
І я б’ю…
І я волаю…
Волаю у все горло…
ЧОМУ ТИ ПІШОВ?
ЧОМУ ТИ ВІД МЕНЕ ПІШОВ?
І я чую холодне, сухе хрусь, із яким ламається його рука.
Звук наповнює повітря, гучніший за дощ і вітер, від нього мій шлунок перевертається, застрягає в горлянці тугою грудкою.
Я зупиняюсь посеред замаху.
Дейві дивиться на мене, роззявивши рота.
Спекли нажахано задкують.
А 1017 дивиться на мене з землі, червона кров цебенить із його дивного носа, з кутків його натто високо посаджених очей, але він ані мур-мур: ні Шуму, ні думок, ні клацань — нічого…
(а ми в таборі, на землі лежить мертвий Спекл, а Віола така налякана, задкує від мене, усюди кров, і я зробив це знову, зробив це знову, і чому ти пішов, господи, чорт забирай, Віоло, чому ти пішла…)
А 1017 просто дивиться на мене.
І, Богом клянуся, це вираз тріумфу.
23. Щось буде
— ПОМПА НА ВОДУ знову працує, Гільді.
— Дякую, Вілфе, — простягую йому тацю з хлібом, із неї ще підноситься пара, — будь ласка, віднеси це Джейн! Вона якраз накриває стіл для сніданку.
Він бере тацю, у його Шумі чути невиразний тихий мотивчик. Коли він виходить із кухонного сараю, до мене долинає оклик:
— Жінко!
— Чого він кличе тебе, Гільді? — питає Лі, з’являючись у задніх дверях із корзиною борошна, яке він щойно натовк. На ньому сорочка без рукавів, а шкіра на руках до ліктів запорошена білим.