І це саме те, що треба.
— Так, але в нас більшає прихильників, — каже Лі під кінець вечері з Вілфом і Джейн. Я не наважуюсь доїдати, бо як тільки доїм, треба буде повертатись на кухню і готувати закваску на хліб на завтра. Ви, трясця, не повірите, скільки хліба можуть зжерти сто людей.
Я ковтаю половинку останнього шматочка.
— Я про те, що вас не дуже багато.
— Нас, — підкреслює Лі, він дивиться на мене серйозно. — Але у нас є шпигуни по всьому місту, і люди приєднуються, коли можуть. Там стає тільки гірше. Вони запровадили пайки, і вже ніхто не отримує ліків. Вони повстануть проти нього.
— А скільки по тюрмах, — додає Джейн, — сотні жінок під замком, у ланцюгах, під землею, голодують і мруть як мухи.
— Жінко! — відрубує Вілф.
— Я лишень кажу, шо чула!
— Не чула ти ніц подібного.
Джейн раптом сердиться.
— То ж не значить, шо це брехня.
— Але по тюрмах багато людей, котрі нас підтримують, — каже Лі, — так що може виявитися…
Він замовкає.
— Що? — питаю я, дивлячись на нього. — Що може виявитися?
Він мовчить, тільки поглядає на інший столик, де нянечка Койл сидить із нянечками Брайтвайт, Форт, Веґґонер і Баркер, і Тея з ними, як завжди, обговорюють собі, шепочуться, вигадують іншим людям таємні накази.
— Та нічого, — каже Лі, коли бачить, що нянечка Койл встає і йде до нас.
— Вілфе, мені на сьогодні знадобиться віз, якщо твоя ласка, — каже вона, підходячи до столу.
— Так, нянечко, — каже він, підводячись.
— Попоїж іще трохи, — нянечка Койл зупиняє його, — тут же не кріпацтво.
— Я радий помогти, — каже Вілф, обтріпуючи штани і покидаючи нас.
— Кого нині підриваєте? — питаю.
Нянечка Койл міцно стискає губи.
— Думаю, наразі досить, Віоло.
— Я хочу піти, — кажу, — якщо ви зараз до міста, я хочу з вами.
— Терпіння, дівчинко моя, — каже вона, — твій день попереду.
— Який день? — питаю їй навздогін. — Коли?
— Терпіння, — повторює вона.
Але мовить це досить нетерпляче.
Що новий день, то смеркає раніше. Ось уже ніч, а я сиджу на купі каміння, дивлюсь, як сьогоднішні диверсантки йдуть до возів, їхні торби напхані таємними штуками. У деяких чоловіків пробивається Шум, вони зменшили собі дози ліків із власного скромного запасу, складеного в печері. Вони приймають достатньо, аби влитися в юрбу, і недостатньо, аби щось видати. Але це хиткий баланс, і нашим чоловікам усе важче й важче бути на вулицях міста, проте вони досі ходять.
І сьогодні вночі, коли люди Нового Прентісстауна поснуть, їх грабуватимуть і бомбитимуть за праве діло.
— Агов, — каже Лі, ледь помітніший за тінь у присмерку, сідаючи коло мене.
— Привіт, — відповідаю.
— Все гаразд?
— А чого має бути зле?
— Ай справді, — він підбирає камінець і жбурить його в ніч, — чого має бути зле?
На небо помалу висипають зорі. Мої кораблі десь там. Люди, котрі могли б нам допомогти, ні, люди, котрі нам допомогли б, якби я з ними зв’язалась. Сімон Воткін і Бредлі Тенч, хороші люди, розумні люди, котрі зупинили б цю дурість, ці вибухи, ці…
Горло знову щемить.
— Невже ти когось убила? — питає Лі, кидаючи іще один камінець.
— Ага, — кажу я, підтягуючи коліна до грудей.
Лі вичікує мить.
— Із Тоддом?
— Заради Тодда, — кажу, — щоби врятувати його. Щоби врятувати нас обох.
Сонце вже сіло і тепер швидко підступає справжня студінь. Я міцніше стискаю коліна.
— Уявляєш, вона тебе боїться, — каже він, — нянечка Койл. Вважає, ти могутня.
Я дивлюсь на нього, намагаючись побачити в темряві.
— Це тупо.
— Я чув, як вона це казала нянечці Брайтвайт. Ніби ти поведеш за собою армії, якщо лише твоє бажання.
Я хитаю головою, але, звісно, він не бачить.
— Вона мене навіть не знає.
— Так, але вона розумна.
— І всі тут ходять за нею слідом, як ягнятка.
— Всі, крім тебе, — він приязно штурхає мене плечем, — може, вона про це.
До нас долинає тихий гомін із печер, тобто кажани готуються на вихід.
— А ти тут чому? — питаю. — Чому йдеш за нею?
Я вже питала про це, але він завжди змінював тему.
Але, може, сьогодні буде інакше. Якось сьогодні все інакше.
— Мій тато загинув у війні зі спеклами, — каже він.
— Багато батьків загинули, — кажу, думаючи про Корін, де вона, як…
— Я його й не пам’ятаю, — каже Лі, — нас із молодшою сестрою ростила мама. А моя сестра, — він сміється, — ви чимось схожі. І розмовляє так само, і така ж гаряча, а як ми з нею воювали, ти не повіриш!
Він знову сміється, але тихіше.