— Коли прийшла армія, Шован хотіла битись, але мама — ні. Я теж хотів, але Шован із мамою реально загризлись: Шован була готова хапатися за зброю, а мама просто забарикадувала двері, щоб вона не побігла на вулицю і не вступила в армію.
Гомін гучнішає, і Шум кажанів починає відлунювати в усті печери.
ЛЕТИ, ЛЕТИ, думають кажани, ГЕТЬ, ГЕТЬ.
— А тоді все пішло наперекоси, розумієш? — каже він. — Армія тут, ніч, вони забрали всіх жінок у будинки на сході. Мама сказала слухатись, розумієш «то тільки зараз, побачимо, як буде, може, не все так погано». Отаке.
Я не відповідаю, і я радію, що він не бачить моє обличчя.
— Тільки Шован не хотіла здаватись без бою, розумієш? Вона кричала, верещала на солдатів, відмовлялася слухатись, і мама благала її припинити, не злити їх, але Шован… — він замовкає і клацає язиком. — Шован вдарила першого солдата, котрий спробував зрушити її силою.
Він глибоко вдихає.
— Отоді і почалось. Я теж почав відбиватись, і мене зразу збили на землю, у вухах дзвенить, на спині стоїть чуже коліно, мама кричить, а Шован — нічого, не реагує, тоді я вирубився і прокинувся вже сам у будинку.
ЛЕТИ, ЛЕТИ, чуємо ми, зразу біля устя печери. ГЕТЬ, ГЕТЬ, ГЕТЬ.
— Я їх шукав, коли обмеження послабили, — каже він. — Але не знайшов. Шукав у всіх будинках і гуртожитках, у кожній лікарні. І нарешті, відповіла нянечка Койл.
Він замовкає і дивиться вгору.
Летять.
Кажани вилітають із печер, ніби світ перекинули набік і вони просто виливаються на нас, схожі на чорну-пречорну повінь у нічному небі. Від самого лише вжухх їхнього польоту добру хвилину неможливо говорити, тому ми просто сидимо і спостерігаємо.
Кожен кажан принаймні два метри в розмаху, крила волохаті, вуха куці, а на випростаних кінчиках крил — зелені сяйливі цятки фосфору, що якось допомагає їм збивати з пантелику мотилів і жуків, котрих вони їдять. Цятки сяють угорі, утворюючи над нами таку собі крихку покрівлю, усю із мерехтливих зірок. Ми сидимо, оточені лопотінням крил, писком їхнього Шуму: ЛЕТИ, ЛЕТИ, ГЕТЬ, ГЕТЬ, ГЕТЬ.
І за п’ять хвилин їх уже немає, вони в лісі навколо і не повернуться аж до зорі.
— Щось буде, — каже Лі, коли наступає тиша, — ти це знаєш. Я не можу сказати що, але я піду, бо є одне місце, де їх можна пошукати.
— Тоді я теж іду, — кажу.
— Вона не пустить, — він повертається до мене, — але я обіцяю пошукати Тодда. Тими ж очима, якими шукав Шован і маму, пошукаю його.
У таборі дзвенить дзвін, позначаючи, що диверсійні групи вирушають до міста, а всі, хто залишився, — до ліжка. Ми з Лі ще трохи сидимо в темряві, його плече спирається на моє, а моє — на його.
24. Тюремні стіни
— НЕПОГАНО, — каже мер, гарцюючи на Морпеті, — як на некваліфіковану робочу силу.
— Мало бути краще, — пояснює Дейві, — але дощило, і тут усе розвезло на багно.
— Ні, ні, — мер окидає поглядом поле, — ви чудово впорались, ви обоє, такі результати лише за місяць.
Ми теж хвильку захоплено оглядаємо все, шо ми так чудово впорали. Ми залили весь бетонний фундамент під один довгий будинок. Усі опалубки стоять, деякі вже навіть закладені камінням, шо ми взяли зі внутрішніх стін монастиря, а з брезента утворили такий собі дах. Загалом воно вже нагадує будинок.
Його правда, ми чудово впорались.
Ми і 1150 Спеклів.
— Так, — каже мер, — дуже гарно.
Шум Дейві жевріє рожевеньким світлом, на яке навіть дивитись незручно.
— То що це? — питаю я.
Мер повертається до мене:
— Що — що?
— Це, — я показую на будинок, — що це має бути?
— От як добудуєш, Тодде, обіцяю запросити тебе на вечірку з нагоди відкриття.
— Але це не для Спеклів, так?
Мер трохи похмурніє.
— Ні, Тодде, не для них.
Я потираю шию рукою і чую, як шось торохтить у Шумі Дейві, а варто йому уявити, шо я псую йому такий момент гордости. Я оглухну від його торохтіння.
— Просто, — кажу я, — останні три ночі був мороз, і стає тільки холодніше.
Мер повертає до мене Морпета.
ЛОШАТКО, думає кінь, ЛОШАТКО, НАЗАД.
Я відступаю назад, нічого собі не думаю. Мер піднімає брови.
— Може, ти хочеш попросити обігрівачів для своєї робочої сили?
— Ну, — я дивлюсь на землю, на будинок, на Спеклів, котрі з усіх сил тримаються дальнього краю, так подалі від нас трьох, наскільки можливо, коли місця на таку юрбу й без того обмаль.
— Мабуть, вони міцніші, ніж ти думаєш, Тодде, — голос мера низький і повен чогось, чого я все не можу вловити, — значно міцніші.