Я знову опускаю погляд.
— Ну, — кажу, — гаразд.
— Я накажу рядовому Феррову принести кілька маленьких ядерних обігрівачів, якщо тобі від цього буде краще.
Я кліпаю.
— Справді?
— Справді? — питає Дейві.
— Вони чудово впоралися, — каже мер, — під вашим керівництвом, а ти за останні тижні показав справжню відданість, Тодде. Справжнє лідерство.
Він усміхається, майже тепло.
— Я знаю, ти з такого тіста, що не любиш бачити, як інші страждають, — він дивиться мені в очі, майже закликаючи відвести погляд. — Твоя лагідність — твоя сила.
— Лагідність, — пирхає Дейві.
— Я пишаюсь тобою, — мер натягує віжки, — і вами обома. І за свою старанність ви отримаєте нагороду.
Мер виїжджає з брами монастиря, і Шум Дейві знову вистрілює.
— Ти чув це? — він моргає бровами. — Нагороду, моя ти лагідна свиното.
— Глухни, Дейві, — я вже поспішаю до опа-лубкок, до тильного боку будинку, де тільки й лишилося вільне місце, де зараз збилися в купу всі Спекли. Коли я проходжу крізь них, вони забираються з дороги.
— Скоро будуть обігрівачі, — повідомляю я, вкладаючи це і у свій Шум, — тоді буде легше.
Але вони й далі з усіх сил мене сахаються.
— Зрозуміли? Буде краще!
Тупі, невдячні…
Я зупиняюсь. Вдихаю. Йду далі.
Я підходжу до тилу будівлі, де ми поспирали кілька невикористаних опалубок на каркас будинку, сформувавши навіс.
— Можеш виходити, — кажу я.
Хвилину нічого не чути, тоді шарудіння — і вилізає 1017, його рука в перев’язці, на яку я витратив одну з небагатьох своїх сорочок. Він худющий, навіть худіший, аніж був раніше, і рука досі трохи червона навколо перелому, але запалення, схоже, вже стухає.
— Нашкрябав тобі трохи знеболювальних, — я дістаю пігулки з кишені.
Він вириває їх із моєї руки, дряпаючи долоню.
— Гляди у мене, — кажу крізь зціплені зуби, — ти ж не хочеш, аби тебе забрали туди ж, куди й решту скалічених Спеклів?
Від нього чути вибух Шуму, я вже звик до такого, це вже звичне: ось він стоїть наді мною з рушницею, він б’є мене, б’є, я благаю його зупинитись, а він ламає мені руку.
— Гаразд, — кажу я, — твоя воля.
— Бавишся з тваринкою? — Дейві теж підійшов, прихилився до будинку, схрестив руки. — Знаєш, коли коні ламають ноги, їх пристрелюють.
— Він не кінь.
— Звісно, не кінь, — каже Дейві, — бо він вівця.
1017 грубо клацає на нас обох, але переважно на мене.
— Він вроді не дуже-то вдячний, — каже Дейві.
— Не знаю, я вже двічі врятував йому житя, — я дивлюсь на 1017, дивлюсь просто в очі, котрі не відриваються від моїх, — та більше не буду.
— Це ти так кажеш, — відповідає Дейві, — але всі знають, що будеш, — він киває на 1017. — Навіть він, — Дейві насмішкувато дивиться, — це тогошо ти лагідний.
— Заткни пельку.
Але він уже сміється і йде геть, а 1017 просто дивиться на мене, дивиться на мене.
А я дивлюсь на нього.
Я його врятував.
(я врятував його для неї)
(якби вона була тут, вона побачила б, як я його врятував)
(якби була тут)
(але її нема)
Я стискаю кулаки, а тоді змушую себе їх рос-тиснути.
Новий Прентісстаун за останній місяць дуже змінився — я бачу це щодня дорогою додому.
Частково це просто зима близько. Листя на деревах побагряніло, почервоніло й облетіло на землю, позалишавши високі зимові скелети. Вічнозелені зберегли голки, але обтрусили шишки, а парасолькові дерева міцно повтягували гілки у стовбури, і тепер на холоді — самі лише голі стовпи. Від усього цього, та від усе темнішого неба, починає здаватися, що місто голодує.
А воно таки голодує. Армія вдерлася під самий кінець збирання врожаю, але в зовнішніх поселеннях не лишилось нікого, хто приносив би їжу на торг, а Відповідь продовжує бомбардування і ходить по їжу. Якось уночі взяли цілісінький склад зерна, взяли так чисто й успішно, шо ясно — їм допомагають люди з міста і, виходить, з армії.
А це погані новини і для міста, і для армії.
Два тижні тому комендантську годину скоротили, тоді ще раз, минулого тижня, але тепер узагалі нікому не можна виходити після смерку, за винятком кількох патрулів. Площа перед собором стала місцем, де спалюють: книжки й особисті речі людей, котрі допомагали Відповіді, а коли мер закрив останній дім зцілення, ще й купу цілительських одностроїв. І практично ніхто більше не вживає ліків, тіки найблишчі до мера люди: пан Морґан, пан О’Гейр, пан Тейт, пан Гаммар та всі чоловіки зі старого Прентісстауна, котрі з ним уже не один рік. Мабуть, це подяка за відданість.