— Може, це і є наша нагорода, — міркує Дейві дорогою, — може, він дістане нам ліків зі свого підвалу і ми побачимо, як воно.
Наша нагорода, думаю. Для нас.
Проводжу рукою вздовж боку Анґаррад, відчуваю прохолоду на її шкірі.
— Майже вдома, дівчинко, — шепочу їй між вуха, — ось-ось уже твоя гарна і тепла стайня.
ТЕПЛА, думає вона. ЛОШАТКО.
— Анґаррад, — відповідаю я.
Коні — це не домашні тварини, з мізками у них не все гаразд, та якщо правильно до них ставитись, вони до тебе звикають.
ЛОШАТКО, знову думає вона, я ніби частина її табуна.
— А раптом нагорода — це жінки! — зненацька каже Дейві. — Егеж, раптом він дасть нам жінок і нарешті зробить із тебе чоловіка.
— Заткни пельку, — огризаюсь я, але до бійки не доходить. Якшо так подумати, ми з ним уже давно не билися.
Певно, просто звикли один до одного.
Жінок ми теж уже практично не бачимо. Коли впала вежа зв’язку, їх усіх знову позамикали по хатах і випускали тільки організованими групами на поля — готувати землю до весняного посіву під вартою озброєних солдатів. Чоловікам, синам і батькам тепер можна відвідувати їх щонайбільше раз на тиждень.
Розповідають історії про солдатів і жінок, історії про солдатів, котрі ночами вриваються в гуртожитки, про жахливі речі, за які нікого не карають.
І це не рахуючи жінок по тюрмах, а ці тюрми я бачив лише згори, зі своєї дзвіниці, — помічав таке собі невеличке скупчення будинків на західній межі міста, біля підніжжя водоспаду. Хто знає, шо там всередині? Хіба шо вартові, котрі їх стережуть, бо вони ж надто, надто далеко, окремо від усіх.
Практично як Спекли.
— Боже, Тодде, — каже Дейві, — ти весь час так голосно думаєш.
І це достеменно те, за шо я навчився ігнорувати Дейві та його слова. Тільки шо цього разу він називав мене Тоддом.
Ми залишаємо коней у стайні біля собору. Дейві проводжає мене аж до дверей, хоча варта мені вже не дуже й потрібна.
Бо куда я піду?
Я підхожу до порогу і чую:
— Тодде?
Мер Прентісс чекає на мене.
— Так, пане? — кажу.
— Завжди такий ввічливий, — всміхається він, підходить до мене, підбори клацають об мармур, — тобі останнім часом ніби стало краще, ти ніби вже заспокоївся, — зупиняється за метр від мене, — а ти використовував інструмент?
Га?
— Який інструмент? — не розумію я.
Він ледь зітхає. А тоді…
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.
Я прикладаю долоню до скроні.
— Як ти це робиш?
— Шум можна використовувати, Тодде, — каже він, — якщо достатньо дисциплінувати себе. І перший крок — використовувати інструмент.
— Я — це коло, а коло — це я?
— Це спосіб зосередитись, — киває він, — спосіб упорядкувати свій Шум, загнуздати його, контролювати його, а чоловік, що контролює свій Шум — це чоловік із перевагою.
Я пригадую, як він мугикав іще в себе вдома, у старому Прентісстауні, який різкий і страшний був його Шум, як порівняти з Шумом решти чоловіків, і як цей Шум нагадував…
Зброю.
— Що таке Коло? — питаю я.
— Це твоя доля, Тодде Г’юїтте. Коло — це замкнена система. З нього не вибратись, тож ліпше й не опиратись.
Я — ЦЕ КОЛО, А КОЛО — ЦЕ Я.
Але цього разу мій голос також звучить.
— Я стільки всього маю тебе навчити, що й не дочекаюся, — каже він і йде, не побажавши мені доброї ночі.
Я змірюю кроками стіни дзвіниці, визираю на західні водоспади, щербаті горби на півдні, а на сході — горби, шо тягнуться до монастиря, хоч його звідси не видно. Видно лише Новий Прентісстаун, замкнений і скупчений проти наступу холодної ночі.
Вона десь там.
Вже минув місяць, як її нема.
Місяць і…
(заткнися)
(просто заткни свій тупий плаксивий писок)
Я знову починаю крокувати.
У пройми повставляли шибки, а на вежу занесли обігрівач, аби захистити нас від холодних зимових ночей. Тут усього побільшало: і покривал, і світла, і дозволених до читання книжок у мера Леджера.
— Але ж це досі тюрма, правда? — каже він у мене за спиною з набитим ротом. — А я гадав, що бодай тобі до цих пір знайдуть краще місце.
— Я б дуже хотів, аби всі навколо перестали думати, що можна мене читати, коли кому заманеться, — я навіть голови не повертаю.
— Певно, він хоче забрати тебе з міста, — каже він, доїдаючи страву, яка тепер удвічі менша за наші давніші порції. — Хоче вберегти тебе від чуток.
— Яких чуток? — питаю, хоч насправді мені зовсім нецікаво.
— Ой, та чуток про велику здатність нашого мера підкорювати чужий розум. Чуток про те, що він перетворив свій Шум на зброю. А ще кажуть, що він уміє літати.